Дочка повертається
Я їду, тату, голос Соломії тремтів, але в очах палало впертістю. Вона стояла у дверях їх тісної кухні, стискаючи телефон, наче рятівний круг. На її джинсовій куртці блищала значка з написом «Мрія». До тітки Іри. У Львів. Там хоча б є життя.
Анатолій завмер, тримаючи в руках глечик із холодним чаєм. Його донька, його Соломія, дивилася на нього так, наче він був чужим. За вікном гомонів вечірнє місто клаксони машин, сміх сусідських дітей але в грудях Анатолія було тихо, як перед бурею.
Їдеш? перепитав він, намагаючись тримати голос рівним. Пальці стиснули глечик так, що сухожилля побіліли. І що, думаєш, там буде краще? Без мене?
А що тут? Соломія скинула темне волосся з лиця. Ти й сам у минулому застряг. З мамою. З цим своїм автобусом. Я більше так не можу, тату. Мені пятнадцять, а я наче в клітці!
Вона розвернулася й пішла у свою кімнату, гупанувши дверима. Звук луною розійшовся квартирою. Анатолій поставив глечик на стіл, відчуваючи, як серце стискається. Він знав, що Соломія права він чіплявся за минуле, наче за рятівний круг. Але відпустити її? Це було понад його сили.
***
Ранок у їх панельці на околиці міста пахнув кавою, трохи підгорілими грінками й мастилом, яке Анатолій приносив на одязі. Прокинувся о шостій, як завжди, щоб встигнути на перший рейс. Його старий автобус, пофарбований у вицвітлий блакитний, чекав на стоянці депо. Робота водієм була рутинною, але надійною як ритм серця. Вона тримала його на плаву після смерті Люби, його дружини, пять років тому.
Сонь, уставай, у школу спізнишся! крикнув він, стоячи біля плити й перевертаючи яєчню. Сковорідка сичала, а по радію тихо грала якась попса. У відповідь тиша. Соломія останнім часом майже не розмовляла з ним, ховаючись за навушниками або екраном телефону.
Тату, я сама розберуся, буркнула вона, зявившись на кухні. Шкільна форма була трохи мятою, чорні кеди розвязані, а рюкзак висів на одному плечі. Ти знову всю ніч у гаражі торчав?
Треба було двигун перевірити, Анатолій знизав плечима, подаючи їй тарілку з яєчнею й бутербродом. Їж, а то до обіду не дотягнеш.
Я не голодна, Соломія заплющила очі, але бутерброд узяла й відкусила шматок. Вона була так схожа на Любу ті самі темні очі, той самий впертий підборідок, та сама звичка хмуритися, коли злилася. Іноді Анатолій дивився на доньку й бачив дружину, яка сміялася в їх старій квартирі, коли вони тільки починали жити разом. Але Люба пАнатолій обійняв її міцніше, відчуваючи, як тепло розливається по грудях, і зрозумів, що найважливіші речі в житті це не минуле, яке втрачено, а теперішнє, яке ще можна врятувати.
