**Захід кохання, схід таланту**
Тиша вдвох. Тільки вітер стукав у вікно, немов нагадував про щось важливе.
Я йду, Іван. Не намагайся мене зупинити, промовила Оксана, стискаючи в руці стару кисть з потертою деревяною ручкою. За її спиною на мольберті сохла незавершена картина багряний захід сонця, розриваний темними мазками.
Йдеш? Куди? До своїх фарб та пензлів? Іван засміявся, але в його голосі дзвеніла злість. Ти ніхто без мене, Оксано. Ніхто. Хто візьме тебе з твоєю мазнею?
Вона подивилася на нього на чоловіка, який колись обіцяв їй зірки, а тепер забирає навіть світло. Його обличчя, ще недавно таке рідне, тепер здавалося чужим, спотвореним зневагою. Оксана глибоко вдихнула, відчуваючи, як рішучість розливається по жилах, і вийшла з хати, грюкнувши дверима. Вітер розвіяв її коси, а в грудях палало щось нове свобода.
***
Ранок у їхньому містечку пах росистим полем, свіжоскошеною травою та димком із сусідських печей. Оксана прокинулася від співу шпаків за вікном і звичайно глянула на мольберт у кутку кімнати. Порожнє полотно дивилося на неї з німим докором, наче старий друг, якого вона зрадила. Сьогодні Іван обіцяв відвезти її на виставку до обласного центру, і вона посміхнулася, згадуючи його слова двома роками раніше.
Ти талановита, Оксанко, сказав він тоді, обіймаючи її у їхній крихітній орендованій хаті. Світло від настільної лампи падало на її ескізи, розкидані по столу. Я допоможу тобі показати це світові. Ти сяятимеш.
Вона вірила. Вірила, доки його обіцянки не почали розчинятися в доганах: «Годі витрачати час на мазню», «Пора думати про сімю», «Кому потрібні твої малюнки?». Кожне таке слово залишало слід, як пляма на чистому полотні, і Оксана все частіше ховала пензлі у шухляду.
Добрий ранок, сонце, увійшов у кімнату Іван, вже у випрасуваній сорочці, що пахла дорогим одеколоном. Сніданок готовий, швидше. Мама дзвонила, чекає нас на обід.
А виставка? Оксана сіла на ліжку, поправляючи розкуйовджене руде волосся.
Яка виставка? він насупився, завязуючи краватку. Оксано, у нас купа справ. Мама хоче обговорити ремонт у їхньому домі, та й я обіцяв заїхати до офісу. Може, іншим разом?
Але ж ти обіцяв її голос задрижав, але вона замовкла, побачивши, як його брови зсунулися в роздратовану зморшку.
Оксано, не починай. Годі мені твоїх капризів, кинув він і вийшов, залишивши за собою шлейф парфумів.
Вона кивнула сама собі, ковтаючи розчарування. Так було завжди: «в інший раз», «потім», «не зараз». Її мрії розчинялися в його планах, як акварель під дощем.
***
Оксана виросла в домі, де мистецтво вважали марною тратою часу. Їхній деревяний будинок на околиці містечка скрипів половицями й пах вогкістю. Мати, втомлена від змін на місцевій швейній фабриці, твердила: «Малюнками сита не будеш». Батько, що весь час пропадав у гаражі з іржавими машинами, лише знизував плечима, коли Оксана показувала йому свої ескізи.
Оксано, знову свої каракульки? зазирнула мати на горище, де десятирічна дівчинка сиділа з альбомом, витираючи руки об поношений фартух. Краще б картоплю почистила.
Це не каракульки, мамо, тихо відповіла дівчинка, ховаючи малюнок заходу сонця, який вона бачила вже учора з вікна. Це я.
Мати зітхнула і пішла, пробурмотівши щось про «вигадки». Єдиною, хто бачив у Оксані іскру, була її шкільна вчителька малювання, Надія Степанівна. Жінка з сивими кучерями, що завжди носила яскраві хустки, поправляла пензлі з такою ніжністю, наче тримала пташку.
В тебе дар, Оксано, казала вона, розглядаючи її малюнки. Не дозволяй нікому його загасити. Обіцяєш?
Обіцяю, шепотіла дівчинка, і серце билося швидше.
Але після школи мрії про художнє училище розбилися об реальність. Мати наполягла на «нормальній» професії, і Оксана вступила до технікуму на бухгалтера. Там вона зустріла Івана харизматичного сина місцевого бізнесмена, чия усмішка могла розтопити лід. Він здався порятунком від сірого життя.
Ти будеш моєю музою, шепотів він на їхньому першому побаченні, цілуючи її руку біля старого фонтану в парку. Я зроблю тебе щасливою.
Оксана повірила. Вони одружилися через рік, переїхали до його батьків, і вона почала нове життя. Але з кожним місяцем Іван все частіше нагадував, що її місце на кухні, а не в майстерні. Її фарби пилилися в коробці, а мольберт став просто меблею.
***
Оксано, де ти? голос ІОксана підняла очі від полотна, бачачи в дзеркалі не ту жінку, якою була раніше, а ту, якою завжди хотіла стати вільною, сильною, щасливою.
