О, так, слухай. Я не знаю, як там у інших самотніх жінок, а до мене вються якісь незрозумілі типи. Вчора пізно ввечері, наприклад, лежу на ліжку, зітхаю. Начиталася новин, наїлася вареників, страждаю на повну.
Раптом чую з-за шафи хтось починає ніби пищати. Голосок тоненький, жалібний.
«Це що, хробаки? думаю. У Львові писали, що наче епідемія цих паразитів. Невже і до Житомира дійшла? Втомилися, мабуть.»
Хвилин через десять «хробаки» перестали пищати, почали шкребти щось по підлозі.
«Зараз встану і дам по потилиці», брешу я.
Та де вже мені встати після тарілки вареників. Не дай Боже пити захотіться доведеться котитися.
«Не треба по потилиці», ввічливо попросили «хробаки».
«Оце так, говіркі», подумала я крізь вареники. «Отже, не хробаки. Значить, сусід зїхав з глузду. Хоча, з іншого боку, хто зараз не зїхав? Ну, окрім мене. Мені навіть зїхати ні з чого, а інші люди мучаються.»
Тоді «хробаки» перестали шкребти, і в півтемряві до мене почав підкрадатися щось волохате й довге. Зір у мене не дуже, тож я мружила очі й намагалася зрозуміти три речі: чи вареники виявилися ідеальним снодійним і я вже давно сплю?
Це три вуха чи три роги? І звідки у нас у підїзді такий високий невідомий сусід? Я всіх високих відразу записую у блокнотик, у мене колекція.
«Василь Геннадійович?» спробувала я впізнати незнайомця.
«Холодно», відповіла вежа і одразу ж вдарилася лобом у люстру. «Ой-йой!»
«А хто?»
«Дід Пихто», захихикало довге, простягнуло до мене довжелезні чорні лапи і сказало: «Ууууууу!»
«Я на Хеловін теж нігті чорним красила. У вас гель-лак чи свої?»
«Свої», образилося довге.
«Незручно, мабуть, з такими кігтями в носі копатися.»
«Я не розумію! Тобі не страшно, чи що?»
Тут він підсунув до мене свою страшну морду, і зясувалося, що це у нього три вуха. Два по боках і одне дуже дивне на скроні. Більше схоже на величезну шишку.
«Мені книгу на той тиждень здавати, а я лише три сторінки написала. А ще іпотека й розлучення. Я доросла жінка, вибач. Ти мене птозом там лякай, підвішеними щоками.»
«Наші кажуть, що ти й у пять років не верещала. Горщиком одного вдарила. У нього донині голова в інший бік дивиться.»
«А чого тоді приперся?»
«Затишно в тебе.»
«Це через вареники. Будеш?»
«Буду.»
«Тоді сам біжи, мені не встати.»
Страшномордий гість метнувся чорною тінню на кухню, повернувся з чаєм (налив, головне, у мою улюблену кружку!), варениками та бутербродами. А в пащі яблуко стиснув. Прям як я, тільки волосся густіше.
«Узьеш?» простягнув він мені тарілку.
«Що?»
«Будеш, питаю? Частуйся, я багато взяв.»
«Із задоволенням, але вже не влізе.»
«А на вигляд така містка жінка, як удав у окулярах.»
«Дякую за комплімент. Лягай поруч.»
Я посунулася, і ми трішки полежали разом. Було добре. Ніч, чавкання, запах вареників. Ще ще потрібно для заспокоєння душі й тіла?
«Може, до сусідки на третій поверх зійдеш? Вона старенька, їй багато не треба.»
«Я вчора в неї був. Вона в мене табуреткою кинула.»
«Ось звідки шишка.»
«Ага.»
І ми ще півгодини полежали поруч, зітхаючи кожен про своє.
Попрошуся, мабуть, до них. Круто ж, мабуть, так шататися по чужих квартирах і жувати безкоштовні вареники. Тільки на голову треба щось міцне. Каструлю, наприклад…
