У центрі обласного міста, зазвичай шумного та жвавого, того дня панувала моторошна, майже містична тиша. Навіть вітер не шелестів листям, навіть птахи не щебетали на гілках ніби самі вулиці затаїли подих.
Лише кроки Альони, молодої матері, порушували цю тяжку мовчанку, лунаючи луною по пустинних тротуарах. Перед собою вона штовхала дитячий візок, у якому спав її син тендітний, блідий, але найдорожчий на світі Олесь. Кожен крок давався з трудом не через фізичну втому, а через камінь на душі. Вибору не було ліки, без яких хлопчику не вижити, чекали в аптеці, і Альона поспішала, наче на пожежу.
Гроші на лікування танули, як сніг навесні. Дитячі допомоги, зарплата чоловіка Віталія все йшло у безодню медичних рахунків. Та й цього було замало. Три місяці тому лікарі поставили діагноз, від якого кров стяла у жилах: рідкісне, грізне захворювання, що вимагало негайної операції за кордоном. Без неї Олесь міг залишитися інвалідом. Віталій, не вагаючись, поїхав на заробітки в далеке місто, залишивши дружину саму боротися за життя сина.
Нарешті Альона зупинилась біля маленького кіоску на околиці парку, де продавали мінералку. Спрага палила її, ніби пекло. До дому ще кілометра два, а сили вже на межі.
Почекай, серденько, я швидко, прошепотіла вона, торкнувшись губами чола сплячого хлопчика.
Вона купила воду й уже за мить повернулася але в наступну секунду світ обрушився. Візок стояв на місці, але всередині пусто. Олеся не було.
Серце ніби вирвали з грудей. Альона закричала, кинула пляшку на асфальт скло розлетілося, наче її надії. Вона метнулась вперед, назад, заглядала під лавки, кликала сина, але у відповідь лише тиша. Де він? Куди подівся?
Якби вона тільки озирнулася раніше, то побачила б її стару циганку в яскравій хустці з гострим поглядом, що спостерігала за нею з-під каштанів. Поки Альона купувала воду, Марічка, мов тінь, підкралася до візка, одним рухом підхопила дитину й зникла у дверях щойно підїхавшего автобуса, який миттєво рванув з місця, забравши із собою чуже щастя.
Сльози котилися рікою. Тремтячими пальцями Альона набрала 102, а потім номер чоловіка.
Віть Віть, я загубила Олеся! схлипувала вона, ледве стримуючи істерику. Я лише на хвилинку на мить відійшла! А коли повернулась його не було!
Тим часом за сотні кілометрів від міста, у старій, іржавій «Таврії», під капотом якої стукотіло, наче скажена тварина, Марічка тріумфувала.
Глянь, Борис, який сьогодні улов! хвалилася вона, розгортаючи ковдру, під якою спав Олесь.
Борис, її син, глянув на хлопчика й нахмурився:
Мамо, ти з глузду зїхала? А якщо камери? Якщо поліція почне шукати?
Які камери в цій глушині? відмахнулася Марічка. Тут дерева, кущі ніхто нічого не бачив.
Циганка не любила Олеся. Вона не мріяла про дітей. Просто як ворона, побачивши блискучу цяцьку вона не могла пройти повз. У неї була звичка, що передавалася з покоління в покоління: брати те, що погано лежить. А цей хлопчик хворий, слабкий був ідеальним знаряддям. Він стане жебраком, і на його сльозах люди кидатимуть гроші.
Роби, як знаєш, пробурчав Борис, вдавлюючи педаль газу. Машина рванула вперед, забираючи дитину у світ, де немає милосердя.
Будинок, куди привезли Олеся, нагадував занедданий курінь на околиці циганського табору. Там їх зустріла Даринка невістка Марічки, жінка з похмурим поглядом і втомленим серцем. Вона була з іншого покоління: не вірила у ворожінняА через рік, коли Олесь уже бігав по двору, сміючись, як і всі здорові діти, а Ірина з Мишкою сиділи за столом у своїй новій квартирі, хтось постукав у двері то була Златка, яка тепер працювала в дитячому притулку й принесла їм пиріг з вишнями, щоб подякувати за те, що колись вони не пройшли повз чужого горя.
