ДВА ЛАТЕ.
– Добрий вечір, Галино Степанівно! Вам, як завжди, дві лате? з усмішкою запитала я, з тривогою вдивляючись у маленьке, зморшками вкрите, але не втрачене свого шарму обличчя запізнілої відвідувачки.
– Здоровенькі були, Марічко! Так, як звичайно, дві лате. Та ще булочку, будь ласка, вголос попросила жінка, старанно притуливши свою тростину до стільця.
Галина Степанівна, притиснувши гримасу болю, з трудом сіла біля вікна.
– Ми вже хвилювалися, де ви сьогодні сказала я, на мить відвернувшись, щоб дати вказівки новенькій офіціантці. Невже ви забули, який сьогодні день?
– Дитино моя! Те, про що ви подумали, обов’язково станеться, але коли не знає ніхто. Не журіться, Марічко, усе просто вранці пішла за пенсією, а банкомат ковтнув картку. Вона жартувала, але втома просвічувала крізь її посмішку. Її руки, завжди в чорних мереживних рукавичках, тремтіли, а обличчя здавалося ще виснаженим.
Я працюю адміністратором у невеликій кав’ярні у самому серці Києва. Це місто, де кожен камінь шепоче історії.
Я почала працювати тут у п’ятнадцять років, мріючи заробити мамі на новий телефон. Спочатку мила підлоги, потім стала офіціанткою. Зараз я навчаюся на психолога заочно, і ця кав’ярня моя практика життя. Тут я вчуся читати людей, бачити їхні історії у виразі очей, у жесті рук.
Клієнти у нас різні веселі підлітки, закохані пари, старші пани з дамами Та одна пара запамяталася мені особливо.
Високий, як дуб, сідовласий Олексій Петрович і жвава, як пташка, Галина Степанівна. Вони приходили кожну суботу, не зважаючи на погоду. Під дощем, у сніг, у спеку вони йшли під руку, немов у давньому танці.
– Замерзла, моя упертенька? буркотів Олексій Петрович, коли Галина Степанівна, граціозно відставивши мізинець, ковтала каву. Я ж казав візьми парасольку!
– Та нічого зі мною не станеться! сердито відбрикувалася вона.
– А памятаєш, торік у дощ так само вийшла? Потім місяць лікувалася, ворчав він, але в очах читався ніжний докір.
– Ох, Олексію, ну що ти як дідусь? Краще замов ще булочку вони тут божественні! вона сміялася, а він дивився на неї з захопленням, як вона, закривши очі, насолоджувалася смаком.
Як же гарно ти їси, говорив він. Та як у тебе все влізає?
Рік тому Олексія Петровича не стало. Але Галина Степанівна, як і раніше, приходить у кав’ярню. Завжди замовляє дві чашки лате одну випиває, інша стоїть неторканою.
Вона сидить біля вікна, мовчки розмішує цукор, потім пє свою каву. Іноді плаче, витираючи очі білосніжною хустиною.
Я знаю в такі хвилини її краще не займати.
Одного разу вона розповіла мені свою історію.
Познайомилися вони у бібліотеці, коли вона впала зі сходів.
Ви не пошкодились? спитав він. А я не могла вимовити й слова, зізналася вона. А потім подивилася йому в очі і просто потонула.
Вони одружилися через три місяці.
Я ніколи не пожалувала, говорила вона. Він був моєю другою половиною.
Тепер цієї половини немає. Але вона вірить.
Колись ми побачимося знову, сказала вона якось. А поки потрібно трохи потерпіти.
Вона завжди платить за каву, навіть коли господиня пропонує їй не брати грошей.
За все у житті треба платити, каже вона.
Сьогодні, як завжди, вона повільно вийшла, спираючись на тростину. Я дивлюся їй услід і плачу.
На столі залишилися дві чашки. Одна порожня. Інша повна.
Поки на світі є такі люди хочеться жити. І любити.
Незважаючи ні на що.
Любити.
