**ЩОДЕННИК. ІСТОРІЯ ПРО ОДНОГО ГОСПОДАРЯ**
Жив собі господар. Звичайний такий чоловік, небагатий. Будинок старий, худоба всяка: дві корови, три кози, три качки, десяток курей та шматок землі. Добрий шматок, між іншим. Садив там кукурудзу, картоплю, а то й ще щось аби прогодуватися. А ще собака Рябко й дві кішки. І всі вони, між іншим, їсти хочуть. Та й він сам не проти перекусити. Так-то.
У сараї стояв старенький трактор, всякі прилади для сівби та збору. А тварини його просто обожнювали. Бо він ставився до них, як до рідних. Розмовляв, годував останнім. Так. Якщо хтось із них захворював, забирав у хату й доглядав, немов за дитиною.
Інші господарі з села сміялися з нього. Казали: «Продай їх на мясо отримаєш гроші, оновиш техніку. І годувати стільки животини не треба буде. З урожаю ще й заощадиш. Може, тоді яка жінка на тебе зверне увагу, а то хто такий жебрак потрібен?»
Але він не засмучувався, завжди усміхався та відповідав:
Та не можу я. Вони ж мені як родина.
У корчмі, де по святах збиралися місцеві, ці слова сприймали як жарт. Люди випивали, грали на більярді, танцювали під музику місцевої капели грали старосвітські народні пісні. І господарі, і їхні жінки, і дівчата з села всі йшли в пляс. Ох, як же гарно було! Та лише наш господар не танцював. Навіть чобіт нових не було. «Піди купи, як у всіх чесних людей», казали йому.
А одна офіціантка весь час поглядала на нього. Людина він була тиха, лагідна, з добрими, усміхненими очима. Вона й сама кілька разів намагалася витягнути його на танець, та він жахливо червонів, ховав ноги в старі, пошарпані чоботи під стіл і бурмотів:
Вибачте, панночко Перепив сьогодні, голова крутиться
Та чого ж він бреше? обурювалася дівчина. Він же тільки одну чарку взяв!
Один із селян тоді пояснив їй:
Він утримує купу худоби, яку ледве годує. Ми йому казали продай, полегшає життя.
А він? запитала офіціантка.
А він дурень, відповів той. Каже: «Вони ж мені як родина».
Хтось реготав, а один навіть спробував офіціантку обняти. Але в наших селах дівчата вміють за себе постояти. Одним ударом селянин опинився на підлозі, що викликало регіт у всій корчмі. Так-то.
А офіціантка почала дивитися на господаря зовсім інакше. Підкладала йому безкоштовно вареники, але він червонів, бурмотів і відмовлявся. І хто його знає чи то нерозділене кохання, чи навпаки Взаємне, тільки він себе вважав тягарем. Бідний селянин, який ледве годує свою отару. Ну, зовсім не герой.
А потім почалася сівба. І його тварини йшли за трактором, підтримуючи свого улюбленого господаря. А собаку Рябко він іноді брав із собою до корчми, ховав під стіл і годував тими самими варениками. Сам не їв їй віддавав. Офіціантка дивилася на це й не знала чи плюнути на нього й знайти когось кращого, чи розплакатися. Сісти йому на коліна при всіх, обняти й запитати: «Ну що ж ти, ніколи й не подивишся на мене? Рябко годую, а мене не поцілуєш?» І при цій думці очі її ставали вологими, а в грудях теплішало.
Невідомо, чим би все скінчилось, якби одного вечора, коли господар сидів на лавці у дворі, а тварини тіснились біля нього, йому раптом не стало погано. Серце тьохнуло важко ж одному все тягнути. Схопившись за груди, він упав.
Усі звірі збіглися, злетілися до нього, підняли галас: виття, блеяння, гавкіт, кукурікання Лише Рябко, притулившись до грудей господаря, слухав його серце.
Тихо! загавкав він. Тихо всі!
Погано, сказав Рябко. Серце бється все повільніше. Треба шукати допомоги. Я знаю, куди бігти.
І пес помчав до корчми, куди господар іноді брав його з собою. Біг недовго півгодини. Коли він ускочив у двері, музика грала на всю, народ гуляв хто горілкою, хто самРябко кинувся до офіціантки, вхопив її за спідницю й потягнув до виходу, а всі інші тварини, немов зрозумівши, що треба робити, підхопилися за ним, і в цей момент усі у корчмі, нарешті, зрозуміли, що трапилось, кинулися до машин і поспішили на допомогу свому дивному, але доброму сусідові, і так вони врятували його, і з того дня вже ніхто не сміявся з нього, бо стало ясно, що справжнє багатство це не гроші, а ті, хто любить тебе без умов.
