Ми зможемо
Коли сльози висохли, коли вже нема сили переживати біль втрати, треба змусити себе жити. Жити за будь-яку ціну, щоб дарувати добро і радість тим, хто поруч. Головне знати, що ти комусь потрібен.
Тарас із дружиною Оленою плакали над сином у лікарняній палаті, куди тринадцятирічного Василя привезли після того, як його збила машина. Це був їхній єдиний син, розумник і сама доброта, батьки боготворили його.
Лікарю, скажіть, виживе наш Василько? питала Олена, вдивляючись у вічі лікареві, який наполегливо уникав її погляду.
Робимо все можливе, була його відповідь.
Тарас із Оленою не були багатими, але готові були знайти гроші, аби син лишився живим. Але ні гроші, ні родинна любов не врятували хлопчика він помирав. Василь був без свідомості, і часу йому залишалося зовсім небагато.
У сусідній палаті лежав Богдан, хлопчикові було близько чотирнадцяти. Він багато розумів дитячий будинок не пестив його, життя було жорстким. Відчував слабкість, важко дихав і знав, що його час обмежений. Для нього хлопця із дитбудинку із хворим серцем, яке могло зупинитися будь-коли, донорського серця не існувало.
Коли до нього підходив літній лікар, він, не дивлячись у вічі, казав одне й те саме:
Все буде добре, Богданку, ми обовязково знайдемо для тебе серце. Ти лише вірь і чекай.
Але Богдан уже знав, що лікар його просто заспокоює, і не плакав.
Час минає, а нічого не змінюється, думав він. Треба змиритися. Дивитися у вікно на блакитне небо, зеленьі поля, сонце, яке гріє всіх скоро я цього не побачу.
Його відвідували вихователь і директор дитбудинку, теж заспокоювали, теж уникали погляду:
Все буде добре, лишаймося з надією.
Він кивав, не кажучи, що все розуміє.
Одного разу, вдавши, що спить, Богдан почув, як вихователь говорив із лікарем:
Якщо є можливість, врятуйте Богдана. Він дуже добрий хлопчина. Я знаю, що знайти донорське серце нелегко, але раптом Ми принесемо будь-які документи.
Ви ж розумієте, це не в моїй владі, важко зітхав лікар.
Богдан закрив очі і думав:
Коли помиратиму, лише б не було боляче
Приходив його друг Ромко із дитбудинку. Хлопець був старший за нього і плакав. А Богдан його заспокоював:
Не сумуй, Ромку, мабуть, і там є життя. Побачимось, але не скоро.
Богдан лежав і по-дорослому роздумував про життя:
Я знаю, що моє життя висить на волосині. Шкода, що скоро я не побачу теплого дощику,
