Останній шанс на щастя
Соломія прокинулася радісна сьогодні її вісімнадцятий день народження. Вона знала, що батьки приготували подарунок. Який саме не знала, але здогадувалася: дуже ж хотілося золотого каблучка з діамантом.
«Доню, прокидайся! З днем народження, рідненька! Дивись, що тобі купили», мати тримала в руках маленьке каблучко, а батько, усміхнений, стояв поруч.
«Дякую, тато-мамо!» вона схопилася й одразу надягла каблучко. «Ой, яка краса!» Обійняла їх по черзі. «Тільки ж воно таке дороге…»
«Невже на вісімнадцятиріччя улюбленої доньки ми не можемо собі дозволити такий подарунок? Ти ж так мріяла», промовив батько.
«Вставай, донечко, це ще не все. Вирішили зробити сюрприз поїхати на море. У нас же відпустка, а в тебе канікули в університеті», додала мати.
«Ой, правда? Ну й хитрі ви в мене! І все тримали в таємниці? А як же речі, треба збирати…»
«Я вже зібрала. Сама подивись, чого не вистачає…» мати вийшла з кімнати.
Соломія раділа. Єдине, що засмучувало дощ за вікном. Але поки збиралися й вийшли з дому, він уже скінчився. Завантаживши речі в авто, поїхали. Виїхали на оживлену трасу. Дівчина уявляла, як засмагатиме й купатиметься, повернеться додому з чудовим загаром подруги позаздрять, особливо Даринка…
Соломія ледве розплющила очі. Спробувала підвестися і застогнала від болю. Усе тіло ніби роздирало.
«Лежи, не ворушися», крізь туман почувся голос незнайомої жінки в білому халаті. Вона поправила подушку. «Зараз покличу лікаря».
Перед нею вже стояв літній лікар в окулярах. Побачивши, що вона притомніла, взяв її за руку:
«На трасі сталася аварія… Вантажівка на мокрій дорозі винесла на зустрічну. Твої батьки…» Він намагався мяко донести жахливу правду.
«Де мама? Де тато? Хочу їх бачити!» Соломія заридала.
«Ти мусиш бути сильною… Вони загинули. Ти вижила дивом».
«Ні! Не вірю! Мій тато завжди їхав обережно!»
Але слова лікаря були правдою. Водій вантажівки не впорався з керуванням на слизькій дорозі. Дівчина довго оговтувалася. Від болю їй кололи ліки, але навіть у напівзабутті думки про батьків не йшли.
Час минав. Вона все ще лежала в лікарні. Лікар нічим добрим не порадував: чесно сказав, що після двох важких операцій вона не зможе мати дітей. Ніколи. Це був новий удар. Та вже почала поволі підніматися.
Родичів у неї не було. Єдина бабуся, мати батька, жила далеко в селі на Волині, але була хворою. Навідувалася подруга Даринка, разом із нею завітав Олекса хлопець, з яким вона кілька разів гуляла в парку, сподівалася на продовження стосунків. Але він більше не зявлявся.
Після виписки Даринка намагалася розважити подругу. Одного разу прийшла з Дмитром, який подобався їй самій. Але він вважав їх просто друзями. Дмитро з цікавістю дивився на Соломію. Її тиха сумна натура його вразила, а коли дізнався про трагедію, захотів підтримати.
Незабаром вони втрьох гуляли містом. А одного разу він прийшов сам. Дівчина все частіше зявлялася в його думках. А Соломія, проводячи час із ним, ніби оживала. Хвилювалася тільки, щоб не образити Даринку. Вирішила поговорити.
«Даринко, ти не сердишся на мене через Дмитра? Пробач, будь ласка…»
Та ледве стримувала злість:
«Навіть якщо й сержусь ти ж його не покинеш?» Вона сама бачила, що його серце вже не її.
Соломія не зрозуміла сарказму, усміхнулася:
«Та як його можна кинути? Скажи, що не ображаєшся…»
Даринка кивнула, натягуючи посмішку, а сама думала:
«Знала б, що ця зламана Соломія йому сподобається ніколи б їх не знайомила».
Дмитро не помічав її шрамів. Навпаки сипав компліментами, а вона розквітла від почуття. Одного разу він подарував їй великий букет троянд і зізнався в коханні. Дівчина збентежилася. Що робити? Серйозні стосунки це близькість, весілля, діти… А вона ніколи не зможе стати матірю. У розпачі розповіла все Даринці.
«Я не знаю, що робити… Дмитро мене кохає, а я… я нікому не казала, що не можу мати дітей. Що тепер буде? Напевно, він мене покине… Я мусила б йому розповісти…»
«Звичайно, мусиш», підтримала подруга, а сама вирішила його попередити.
Даринка одразу побачила для себе вигоду. Він дізнається правду і повернеться до неї. Зателефонувала йому:
«Дмитре, хочу розповісти про Соломію… Вона не може мати дітей після аварії. Не знаю, чи зізнається їй сама…»
Він дивився на неї, а вона чекала відповіді.
«Дякую», лише сказав він і пішов.
Соломія чекала Дмитра, сьогодні вирішила розкрити правду. Докоряла собі, що не сказала раніше.
«При«Привіт, Дмитре, відчинила двері, заходь, але я маю тобі щось сказати» він обійняв її й прошепотів: «Не треба нічого казати, я знаю І від цього не кохатиму тебе менше», а вона так і не спитала, звідки він дізнався, бо головним було те, що він любить її без умов, і в цю мить вона відчула, що життя дарує їй останній шанс на щастя.
