**Щоденник: Незнайомець видавав себе за мого навіженого але реакція собаки розкрила правду**
Після нещасного випадку я прокинулася без памяті, а біля мене стояв чоловік, який стверджував, що ми заручені. Я його не памятала, але вірила йому доки дивна поведінка мого собаки не змусила мене засумніватися. Хто він насправді?
Ніколи не думаєш, що станеться щось погано саме з тобою. То був звичайний вечір. Їхала додому після зустрічі з подругою, слухала музику, співала, почувалася щасливою.
Але в одну мить усе змінилося. З-за рогу на повній швидкості вилетіла машина та врізалася в мене. Удар і більше я нічого не памятала.
Опритомніла в лікарні. Лікарі сказали, що я була у комі півтора тижні. Казали, мені пощастило після такого можна залишитися інвалідом. Але я не відчувала себе щасливою.
Часткова амнезія. Я памятала рідних, близьких друзів, свого собаку. Деякі спогади лишилися, але я забула, де працюю, не могла пригадати адресу свого будинку, хоча знала, як він виглядає.
Але найстрашніше я не памятала його. Чоловіка, який, за словами лікарів, не відходив від мене жодного дня. Того, хто зустрів мене, коли я прокинулася. Того, хто назвав себе моїм нареченим. Богдан таке було його імя. Я дивилася на нього і бачила лише незнайомця.
«Чому вона не памятає мене? Родину, друзів памятає, а мене ні?» питав він у лікаря.
«Так буває при частковій амнезії. Пацієнт втрачає лише частину спогадів», пояснив лікар.
«Ми разом вже півтора роки. Заручені. Готували весілля. Що мені тепер робити?» голос Богдана тремтів.
«Розкажіть їй про ваші стосунки, покажіть фото, можливо, память повернеться», запропонував лікар.
«Можливо? А якщо ні?»
«Вона вже закохувалася в вас колись може, іще раз закохається», сказав лікар і вийшов.
Після цього Богдан приходив не з порожніми руками. Показував наші спільні фото, подарунки, розповідав, як ми познайомилися, де гуляли, як почали жити разом. Але
«Вибач, але я нічого не памятаю», казала я йому.
«Нічого, ми разом подолаємо», він стискав мою руку.
Моя мама не переставала допитувати мене навіть у лікарні.
«Не можу повірити, що ти мені нічого не розповідала про Богдана!»
«Мамо, я нічого не памятаю. Що тобі відповісти?»
«Богдан казав, що ти хотіла сказати після його пропозиції, але сталося ДТП. Не знаю, чи вірити. Ти завжди була потайливою», нарікала мати.
Так минуло кілька днів: історії від Богдана, скарги від мами. Нарешті лікар дозволив мені поїхати додому.
Богдан забрав мене з лікарні, і ми вирушили до мого чи нашого будинку.
Я не могла дочекатися зустрічі з Барсом, своїм собакою. Скучила за цим маленьким енерджайзером так, що й не сказати.
Коли ми підійшли до дверей, вже чула гавкіт Барса він, мабуть, чекав на мене не менше.
Але щойно Богдан відчинив двері, Барс кинувся на нього, гавкаючи і намагаючись вкусити.
Він був джек-рас
