Сьогодні зрозуміла, що таке щастя.
Повертаючись додому, Маріана дякувала долі, принаймні її старша донька Олеся буде щасливою. Їй самій не пощастило в житті, але вона ні про що не шкодувала, вірила, що все відбувається так, як призначено.
«Доля звела мене з Тарасом і я його зустріла, покохала, вийшла заміж. Народила Олесю, а чоловік мріяв про сина. Хотіла його порадувати знову завагіла і народила хлопчика, Данилка. Саме після його народження й почалися всі біди. Данило зявився на світ інвалідом, прикутим до візка на все життя», важко зітхнула Маріана, відчиняючи двері підїзду.
Коли Тарас дізнався про діагноз сина, одразу зібрав речі й пішов, кинувши на останок:
«Не розраховуй на мою допомогу».
Після його втечі у Маріани опустилися руки. Доньці шість років, син хворий. Вночі вона ридала в подушку, думала не витягне.
«За що мені таке?» питала вона небо.
Але одного дня зібрала волю й вирішила:
«Плач не плач, а дітей піднімати треба. Ніхто не прийде і не врятує. Це моє життя, це мій біль».
Олеся ходила у садок, потім до школи. А з Данилом вона займалася, вкладаючи в нього всю душу. Хлопчик обожнював матір і сестру. Олеся ж увечері візкувалася з братом, даючи матері відпочити та зробити домашні справи. Так і жили втрьох, діти росли в теплі й любові. Маріані пощастило знайти роботу вдома, щоб завжди бути поруч із сином. Олеся дорослішала і допомагала. Час минав.
Відчинивши двері квартири, Маріана побачила, як донька крутиться перед дзеркалом у весільній сукні. Вона дивилася на Олесю з гордістю, а в очах стояли сльози. Ось і виросла її дитина, стала красун





