Без шляху назад

У сні, де все було як наяву, але водночас ніби під кришталевим дзеркалом, Маряна почула голос:

З днем народження, Олесю! Я подарую тобі мрію, промовив Тарас, обіймаючи її.

Як це подарувати мрію? Мрія це щось невловиме, здивувалася Олеся, коли вони вийшли з університету після пар.

А я все одно подарую, гордо відповів він. Ходімо до гуртожитку, закинемо зошити, переодягнися поїдемо за місто.

Вони вийшли на зупинці «Кінний клуб». Тут Олеся зрозуміла: він везе її кататися на конях. Скільки разів вона йому згадувала, як мріяла про це з дитинства. Любила коней, хоч бачила їх лише в зоопарку, а по телебаченню з задоволенням дивилася фільми про них.

Звідки така любов і сама не знала. Одного разу, коли їй було років пять, попросила батька:

Тату, купимо коня!

Батько реготав:

А де ми його триматимемо? Він великий, треба сіно, простір. У нас двокімнатна квартира.

На балконі, просто відповіла донька.

Батько довго пояснював, що коням потрібні луги, а в квартирі вони загинуть. Олесі стало шкода коня, і вона погодилася.

Зрозуміла, тату, на балконі не можна. Ну то зроби їй стайню під балконом.

Ця дитяча мрія йшла за нею по життю. Навіть на четвертому курсі університету вона все ще любила коней.

Після верхової їзди Олеся була щаслива.

Дякую, Тарасе! Тепер я знаю мрії збуваються.

А він теж був щасливий здійснив мрію коханої.

Була весна. Вони вийшли з території клубу, і Олеся, побачивши ліс неподалік, запропонувала прогулятися. Тут вона знову відчула дитинство навколо біліли підсніжники.

Ой, Тарасе, яке диво! Ми з подружками в селі також бігали в ліс за підсніжниками. Десь ще лежить сніг, а вони вже пробиваються. А який запах! вона закрила очі, вдихаючи весняне повітря.

Вони були молоді, щасливі. Тарас ніс до неї цілий букет підсніжників, вона теж нарвала.

З днем народження і з весною! весело сказав він.

Дякую, Тарасе. Ти подарував мені справжнє диво і коней, і підсніжники. Ніби повернув мене в дитинство.

Я радий, що зміг тебе здивувати.

Вони зустрічалися більше року, а перед випуском Тарас, відкладаючи гривні зі стипендії, купив їй персень, щоб зробити пропозицію. У них було кохання вони це знали.

Весілля пройшло весело: біла сукня, строгий костюм, свідок подруга Ярина. Вони жили в одній кімнаті гуртожитку, дружили й після інституту.

Тарас працював на заводі, його підвищили, почав добре заробляти. Олеся теж працювала, але пішла у декрет, народила сина Данилка.

Час минав. Данилко пішов у перший клас. Олесі здавалося, що в них повне щастя: Тарас турботливий, син любить його. Вже мали свою двокімнатну квартиру. Ярина часто приходила в гості.

Коли вже ти вийдеш заміж? цікавилася Олеся.

Не знаю, але сподіваюся, загадково відповідала подруга.

А потім нізвідки грім серед ясного неба. Одного вечора Тарас прийшов похмурий і, не дивлячись у вічі, сказав:

Я йду від тебе, Олесю.

Куди? несмішно посміхнулася вона.

До іншої жінки.

Ти жартуєш? Хто вона?

Ти не повіриш, але я йду до Ярини. І пішов збирати речі.

Олеся сіла на кухонний стілець. Думки розбігалися. Вона не вірила, що це правда. Але коли Тарас вийшов із сумкою, грюкнувши дверима, вона зрозуміла це не сон.

Данилко гуляв у дворі, не чув розмови. Повернувшись, сказав:

Я бачив тата з сумкою. Він сказав, що їде у відрядження.

Олеся мовчки кивнула. Нехай так і буде.

Минуло десять років.

У суботу хтось довго дзвонив у двері. Роздратована Олеся рвонула їх, готуючись лаятися, але побачила Ярину. Хотіла захлопнути, але та вставила ногу.

Чого тобі? сипнуло з Олесі.

Ти й у хату не запросиш?

Нащо ти прийшла? Іди геть.

Я по-доброму. Вислухай.

У голосі Ярини було щось незвичне. Олеся впустила її.

Колишня подруга зняла туфлі, пройшла на кухню.

Сіла? Може, ще й кави наварю? язвиво запитала Олеся.