Бізнес-клас. Довгий переліт. Я заздалегідь купила квиток, обрала місце біля вікна просто хотіла провести цю дорогу спокійно, трішки попрацювати та відпочити. Все йшло як завжди: пасажири заповнювали салон, валізи ховалися на полиці, стюарди пропонували воду.
Я вже влаштувалася на своєму місці, коли до салону увійшов чоловік у дорогому костюмі. У руці він тримав шкіряний портфель і з виглядом повної впевненості підійшов до свого крісла поруч зі мною. Окинув поглядом сидіння, потім перевів очі на мене, різко перекривився і голосно, щоб чули всі навколо, промовив:
Що це за маразм? Я заплатив за бізнес-клас, а почуваюся, ніби в київському метро о шостій вечора!
Він демонстративно закотив очі й кинув на мене зневажливий погляд.
Я лечу на важливу конференцію, мені треба підготуватися, а тепер навіть сісти нормально не зможу, буркнув він, важко опускаючись у крісло.
Я зрозуміла, на що він натякає. Точніше на кого.
Навіщо взагалі таким, як вона, тут місця продають? прошипів він уже під ніс, але досить голосно, щоб я почула.
Він сів і одразу почав штовхати мене ліктем, немов підкреслюючи свою незадоволеність. Мені було не лише боляче, але й неймовірно прикро. Я відвернулася до вікна, стримуючи сльози. Ніколи не думала, що доросла, респектабельна на вигляд людина може бути настільки жорстокою.
Увесь політ він навмисно ворушився, шарпав папери, сопів, але більше нічого не казав. Я терпіла. Я звикла до косих поглядів. Але не до такої відвертої злоби.
Однак перед посадкою трапилося дещо несподіване, після чого мій сусід глибоко пошкодував про свою поведінку.
Коли літак приземлився і ми почали виходити, до мене підійшов мій помічник з економ-класу. Вн ввічливо кивнув і спитав:
Пані Іваненко, вам буде зручно, якщо після реєстрації в готелі ми одразу поїдемо на майданчик конференції? Я все вже підготував.
Чоловік, що сидів поруч, завмер. Я відчула його погляд. Помічник пішов, а сусід раптом заговорив зовсім іншим тоном:
Вибачте ви теж летите на конференцію? Я чув, там виступатиме дуже шанована вчена Її теж звуть Іваненко.
Так, відповіла я спокійно, беручи сумку, це я.
Він збентежився, зблід, почав щось нерозбірливо бурмотати про те, як давно цікавиться моїми дослідженнями, як чув про мою лекцію про когнітивні технології.
Я лише ввічливо посміхнулася й вийшла першою. Він залишився сидіти, ніби з нього випустили повітря.
Сподіваюся, після цього незнайомець перестане судити людей за зовнішністю.
