Ми з Оленою не найкращі подруги, але знайомі ми тому, що мами наші троюрідні сестри. Вже, ніби й не родичі, але між ними завжди було суперництво. Спочатку вони змагались, хто перша вийде заміж, потім хто більш вдало. Коли народились ми з Оленою, наші мами проводили змагання, чия донька розумніша та гарніша. В основному, змагатись хотіла мамина сестра. Коли Олена отримала в першому класі похвального листа, тітка Одарка, її мама, прибігла до нас вихвалятись.
«От яка моя дочка розумна, – говорила вона моїй мамі, махаючи перед носом грамотою дитини, – твоя так ніколи не зможе.»
І хоч в першому класі грамоти я не отримала, бо читати навчилась пізно, зате школу потім із золотою медаллю закінчила. Моя мама, звичайно, вихвалятись до мами Олени не ходила, бо вона трохи скромніша. Але тітка Одарка сама до нас прийшла й почала мої заслуги применшувати.
– Твоя Рита (це вона про мене) просто підлиза, – говорила тітка Одарка. – Вміє з вчителями говорити, от вони їй хороших оцінок й понаставляли.
– Вважай, як хочеш, – сказала мама. Вона конфліктувати не хотіла, але я знала, що вона тішиться мною.
Коли ми з Оленою виросли й почали вступати у виші, тітка Одарка тільки те й робила, що прибігала до моєї мами, аби запитати, куди я буду поступати. Дуже вже їй хотілось, щоб я вибрала собі професію гіршу, ніж її донька. Але я вступила у медичний інститут, а Олена – в юридичний.
– Що там у тих лікарів зарплата? – Хмикала тітка Одарка – А у юристів завжди є на хліб і до хліба. От вона й зможе собі забезпечити достойне життя.
– Ну й нехай, – сказала мама. – Зате їй подобається.
Пройшло кілька років і я стала лікарем. Змогла навіть відкрити власний кабінет. Зараз працюю сама на себе й не маю ні в чому потреби. Ще й мамі допомагаю. Свою квартиру купила, їжджу на власному автомобілі. А Олена ж після закінчення навчання так і не змогла знайти собі гідної роботи. Якийсь час взагалі сиділа без роботи й жила на пенсію тітки Одарки, а потім все ж пішла на посаду секретарки у суді. Зарплата невелика, а роботи купа. Цілими днями сидить, папірці перекладає. Але ні я, ні мама жодного разу не штрикали тітці чи Олені тим, що я змогла досягти більшого.
Тітка Одарка на якийсь час припинила змагання, а нещодавно прибігла до моєї мами й каже:
– Моя Олена заміж виходить!
– Вітаю! – Відповіла мама.
– І не за абиякого хлопця, – тітку Одарку розпирало від гордощів. – Він прокурор, багатий! Моїй Олені такі букети квітів дарує, що й не переказати. А скоро, обіцяв, в Єгипет її повезе.
– Ну й добре. – Мама подивилась на сестру. – Рада за твою Олену.
Та тітка не збиралась відчепитись від мами.
– А твоя Рита все ще в дівках ходить!
– Нічого страшного, – сказала мама, подивившись на тітку Одарку. – Це її рішення.
Моя мама не стала говорити своїй сестрі те, що я теж збираюсь заміж. Й наречений мій – головний лікар однієї відомої клініки. Він далеко небідний чоловік. Але моя мудра мама вирішила не хизуватись цим перед тіткою Одаркою. Вона вже давно зрозуміла, що виграла це змагання, але її виховання не дозволяло цим вихвалятись.
– Ти найкраща в мене, мамо, – сказала їй я.
– А ти в мене. – Мама обняла мене. – Й ми нічого нікому не повинні доводити. Правда?
– Правда. – Я обняла її у відповідь.
