Ми з Миколою жили, як кажуть, душа в душу. Я йому приготую та виперу, а він мені зарплату приносить, мовляв, купи до хати, що треба. Тільки одне в нас з Миколою не так, як в усіх. Ми не одружені. І ніколи не були. Миколи – брат мого чоловіка Петра, якого не стало понад десять років тому. Ми тоді жили всі в одному будинку моїх свекрів. У нас з Петром була своя кімната і в Миколи з дружиною своя. Та, коли не стало мого Петра, Микола сказав: «Живи тут, місце є, я думаю, що мій брат не хотів би, щоб я виставив тебе з дому.»
Отак я й залишилась жити разом з Миколою та Олесею, його дружиною. Звичайно, останній моя присутність не дуже подобалась, але брат чоловіка твердо стояв на тому, що я повинна жити з ними, адже й піти мені було нікуди. Я – сирота й будинок Петра був моїм першим та єдиним домом.
Та сталось так, що піти з цього будинку вирішила Олеся. Знайшла багатшого за Миколу. Я не дуже добре знаю, в чому там була справа. Але Миколу мені було шкода – після розлучення він довгий час майже не виходи з кімнати. Інколи я занесу йому поїсти, бо ж шкода – ще щось станеться від виснаження.
Але, на щастя, Микола зміг пережити біль. З того часу ми почали з ним, наче брат та сестра. Стосунків у нас не було, але спільний побут зроби нас з Миколою ближчими один до одного. В селі говорили різні речі, але ми не звертали увагу.
А вчора приходить Микола додому з букетом квітів. Я здивувалась, адже не свято ніяке, до чого таке марнотратство?
– Виходь, – каже, – за мене заміж.
– Ти що, Миколо? – Питаю – Гарячку дістав? Який ще заміж?
Микола подивився мені у вічі.
– Ти, – каже, – хороша жінка. Брата мого любила й про мене переживаєш. Кращої за тебе не знайду. Та й тобі треба чоловіка. А тут все склалось саме собою. Ми з тобою вже разом живемо. То чого б нам тоді не розписатись? Заодно б і люди замовкли. Я ж знаю, як тебе ці обмови замучили! А так знову будеш заміжня. Я, здається, ще не найгірша кандидатура.
Ми з Миколою розсміялись.
– Куди я від тебе подінусь? – Я взяла букет і обійняла Миколу.
