Моїй доньці Аринці 3 роки й вона вже досить добре розмовляє. Хоча вона ще й маленька, проте вирізняється серед інших діточок досить вимогливим характером.
Одного дня ми їхали в маршрутці додому від бабусі й Арина почала мене розпитувати про різні речі, як зазвичай. Звісно, уся увага пасажирів була прикутою до нашого діалогу.
І тут моя доня видає: «Мамо, а чому бабуся мені нічого не купила? Я ж просила подарунок у неї. Більше в гості до неї не поїдемо!»
Я була здивована таким запитанням доньки. Усі в маршрутці засуджуючи дивилися на мене, деякі жіночки у поважному віці докірливо хитали головою.
Я почала пояснювати доні, що бабуся дарує подарунки лише на свята. Тільки Арина не хотіла й чути, говорила, що більше до бабусі не прийде у гості та що не любить її.
Я все ж намагалася розповісти своїй дитині, що кожного разу їй ніхто не даруватиме подарунки, але вона ще більше починала злитися і повторювала, що не любить свою бабусю.
Мені було дуже соромно за доньку. Та раптом у нашу розмову втрутилася жінка, років сімдесяти:
«Дитинко, виховуй поки не пізно, це ж не діло. А тебе ніхто любити не буде, якщо будеш лише подарунки чекати!»
Я тоді не витримала і відповіла, що то не її справа і нехай вона поради роздає своїм дітям, якщо їх має.
Та все ж мені стало настільки соромно, що я навіть вийшла на зупинку раніше, не витримала важких поглядів пасажирів.
