Мені двадцять чотири, ще незаміжня. Сталось так, що моєї матері не стало, коли я була геть дитиною. Чесно сказати, я вже й не пам’ятаю маму. Якби не світлини, то і взагалі б не знала, якою вона була. Батько якийсь час походив у жалобі, а потім вирішив, що треб одружуватись вдруге. Я його не виню, адже він тоді був молодий, куди йому самому дитину виховувати.
Марина, моя мачуха, прийшла в наш дім, коли мені було шість. Вона ніколи не приховувала того, що ми нерідні й жодного разу не просила називати її мамою. Я завжди називала її на ім’я. Марина виховувала мене, але не як доньку.
«Я тобі не мама, тому панькатися з тобою я не буду.» – З дитинства говорила мені Марина.
Ні, вона не знущалась з мене, але виховувала доволі суворо. Я ніколи не знала, що таке материнська ласка або тепло, адже Марина за складом характеру була людиною беземоційною та жорсткою. Вони з батьком так і не мали дітей в шлюбі, адже, як я дізналась пізніше, мачуха мала проблеми зі здоров’ям. Але я жодного разу не бачила, що Марина плакала. Вона була з тих жінок, яких називають «залізна леді».
Мого батька не стало два роки тому. Його життя забрала аварія. Ми з Мариною тяжко пережили цю втрату. Тільки коли не стало батька, я побачила, як Марина його сильно кохала. На прощанні вона ледве не знепритомніла від переживань. А я навіть не підтримала її.
Після цього я звела спілкування з мачухою до мінімуму, адже вважала, що якщо немає тата, то й приводу підтримувати відносини у нас немає. Щоправда, Марина, навпаки, почала до мене телефонувати частіше, ніж раніше. Вона стала більш чуйною та м’якою.
А місяць тому я дізналась, що й Марини теж вже немає на світі. Вона, бідолашна, не змогла справитись з розлукою з моїм батьком, якого дуже любила. На прощанні з Мариною мені передали лист від неї, де було написано: «Люба моя дівчинко, донечко моя! Я плачу, коли пишу ці рядки, адже ніколи за життя тебе так не називала. Але я любила тебе, як свою дитину. Мені дуже шкода, що через свій характер я ніколи не вміла показувати почуття. Тому мені легше написати. Ти була мені дочкою, справжньою та єдиною. Була – тому що, коли ти читатимеш ці слова, мене вже не буде. Але я завжди буду любити тебе. Дякую, що була в моєму житті.»
Я сиділа й плакала, як ніколи раніше. Марина мене любила! Це тяжко усвідомити, але вона була не такою, як хотіла здатись. Шкода, що я не знала раніше.
Інколи люди зовсім не такі, як ми про них думаємо. Але щоб дізнатись це потрібен час.
