Мій старший син — без роду, але я все одно вважаю його своїм
У невеличкому містечку, де всі знають один одного, життя йде своїми звичними шляхами. Роботи тут небагато, тож більшість мешканців живуть зі свого господарства: хтось ростить овочі, хтось ловить рибу чи ходить на полювання.
Наша родина не виняток. Пів гектара городу й двадцять соток саду за старанного догляду не лише годували нас, але й давали можливість заробити. Чоловік полюбляв рибалку, а я доглядала за худобою та птицею. Ми з малих років привчали дітей до праці, у кожного були свої обов’язки: хто годував курей, хто полов городи.
Поруч із нами мешкала жінка на ім’я Мар’яна. Її плодючість вражала все містечко — дітей у неї було більше десяти. Проте ні Мар’яна, ні її чоловік Тарас не старався годувати свою отару. Їх земля стояла запущена, і навіть коли суспільство брало її в оренду, швидко відмовлялося через надмірні вимоги господарів.
Головним заняттям Мар’яни й Тараса було жебрацтво. Сусіди зі співчуття допомагали: хто мішок буряків, хто яйця, м’ясо чи овочі. Діти Мар’яни часто приходили в гості, пропонуючи допомогу по господарству в обмін на їжу. Я теж не відмовляла їм.
Особливо запам’ятався мені старший син Мар’яни — Олесь. Він завжди старався виконати роботу якнайкраще й ніколи не йшов від нас голодним.
Одного разу Тарас не впорався з горілкою й пішов у вічність, залишивши Мар’яну з дітьми. Вона, здавалося, взагалі перестала ними цікавитися. Голова міськради викликав соцслужбу, і дітей розіслали по інтернатах.
Олеся теж забрали. Ми з чоловіком прив’язалися до цього хлопця, і його відсутність стала для нас важким випробуванням. Я дізналася, де він опинився, і почала навідувати його кілька разів на місяць. Після довгих роздумів та розмов з чоловіком ми вирішили оформити опіку й забрати Олеся до нас.
Він знав нас, ми знали його, з нашими дітьми ладнав. Тому його переїзд пройшов без особливих складнощів. Він став нам справжньою підмогою у всьому. Будучи старшим, ніколи не підкреслював своєї ваги, а завжди підтримував молодших.
Час минав, діти виросли, закінчили школу, хто технікум, хто університет, завели свої родини й роз’їхалися Україною. Олесь після технікуму теж поїхав.
Зараз йому вже за п’ятдесят. У нього чудова родина, двоє дітей, яких ми вважаємо своїми онуками. Від Олеся завжди віє теплом і вдячністю за нашу турботу. Я щаслива, що колись давно ми вирішили забрати його з інтернату.
