Старший син не рідний, але я завжди вважатиму себе його матір’ю.

Мій старший син — без роду, але я все одно вважаю його своїм

У невеличкому містечку, де всі знають один одного, життя йде своїми звичними шляхами. Роботи тут небагато, тож більшість мешканців живуть зі свого господарства: хтось ростить овочі, хтось ловить рибу чи ходить на полювання.

Наша родина не виняток. Пів гектара городу й двадцять соток саду за старанного догляду не лише годували нас, але й давали можливість заробити. Чоловік полюбляв рибалку, а я доглядала за худобою та птицею. Ми з малих років привчали дітей до праці, у кожного були свої обов’язки: хто годував курей, хто полов городи.

Поруч із нами мешкала жінка на ім’я Мар’яна. Її плодючість вражала все містечко — дітей у неї було більше десяти. Проте ні Мар’яна, ні її чоловік Тарас не старався годувати свою отару. Їх земля стояла запущена, і навіть коли суспільство брало її в оренду, швидко відмовлялося через надмірні вимоги господарів.

Головним заняттям Мар’яни й Тараса було жебрацтво. Сусіди зі співчуття допомагали: хто мішок буряків, хто яйця, м’ясо чи овочі. Діти Мар’яни часто приходили в гості, пропонуючи допомогу по господарству в обмін на їжу. Я теж не відмовляла їм.

Особливо запам’ятався мені старший син Мар’яни — Олесь. Він завжди старався виконати роботу якнайкраще й ніколи не йшов від нас голодним.

Одного разу Тарас не впорався з горілкою й пішов у вічність, залишивши Мар’яну з дітьми. Вона, здавалося, взагалі перестала ними цікавитися. Голова міськради викликав соцслужбу, і дітей розіслали по інтернатах.

Олеся теж забрали. Ми з чоловіком прив’язалися до цього хлопця, і його відсутність стала для нас важким випробуванням. Я дізналася, де він опинився, і почала навідувати його кілька разів на місяць. Після довгих роздумів та розмов з чоловіком ми вирішили оформити опіку й забрати Олеся до нас.

Він знав нас, ми знали його, з нашими дітьми ладнав. Тому його переїзд пройшов без особливих складнощів. Він став нам справжньою підмогою у всьому. Будучи старшим, ніколи не підкреслював своєї ваги, а завжди підтримував молодших.

Час минав, діти виросли, закінчили школу, хто технікум, хто університет, завели свої родини й роз’їхалися Україною. Олесь після технікуму теж поїхав.

Зараз йому вже за п’ятдесят. У нього чудова родина, двоє дітей, яких ми вважаємо своїми онуками. Від Олеся завжди віє теплом і вдячністю за нашу турботу. Я щаслива, що колись давно ми вирішили забрати його з інтернату.

Оцініть статтю
Та невже
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

Старший син не рідний, але я завжди вважатиму себе його матір’ю.
Та невже
Privacy Overview

This website uses cookies so that we can provide you with the best user experience possible. Cookie information is stored in your browser and performs functions such as recognising you when you return to our website and helping our team to understand which sections of the website you find most interesting and useful.