Як я “вигнав” тещу з дому, не промовивши й слова
Коли я одружився з Олесею, мені здавалося, що з тещею мені неймовірно пощастило. Вона не лізла у наші справи, не роздавала порад, як це роблять інші «свекрухи». До того ж, готувала вона божественно, завжди була ввічливою та навіть трохи кумедною у своєму старомодному світогляді. Ідеальна теща, що й казати. Та, як то кажуть, у кожного свого скельця…
Спочатку все було чудово. Ми жили окремо, навідувалися по вихідних, пили чай із пампушками, слухали історії з минулого. Та все пішло шкереберть, коли в нас з Олесею народився син – Іванко. Ось тоді й почалося. Спочатку бабуся приходила раз на тиждень. Потім – через день. Згодом і зовсім оселилася у нас.
Звісно, ми мовчали з ввічливості. Адже допомога по господарству – це ж не зайве, особливо коли в домі маля. Дружина вийшла на роботу, а теща тут як тут: борщ на плиті, підлога блищить, білизну постирано, дитина сита й весела. Здавалося б – мрія. Та ця мрія швидко перетворилася на нав’язливий жах. Бо теща, нікого не питаючи, залишалася на тиждень, потім на два. Потім від’їжджала «лише забрати речі» – і знову в нас.
Вона почувалася у нашому домі, як у своєму: переставляла меблі, ховала мої улюблені чашки, пекла палянички, коли я мріяв про звичайну яєшню. Ми вже не відчували себе господарями. Я натякав дружині: може, мама трохи побуде вдома? Та Олеся відмахувалася: «Та як же їй самій? Невже трошки терпіння важко?»
І я терпів. Аж поки випадок не подарував мені геніальний вихід.
Іванкові було тоді два роки. Одного разу перед сном він підійшов до мене й прошепотів: «Тату, у темряві живе Бука…» Я, як міг, заспокоїв його: «Сину, якщо страшно – просто смійся. Сміх прожене всіх Буок. Засмієшся – вони тікають!» Сказав навмання, не думаючи. Іванко кивнув і пішов спати.
Та через кілька днів, о третій ночі, я почув, як син іде коридором… й регоче. Гучно. Моторошно. Щиро. Регіт лунав по всій хаті. Я мало з ліжка не впав, але зрозумів – він іде до туалету, «жартує» з Букою. Наступної ночі – те саме. І так день у день. Нам, дорослим, це навіть смішно. Але не тещі.
Через тиждень вона підійшла до мене, вся напружена, й заявила:
– Я більше не можу ночувати в цьому домі! Тут якась нечисть, якісь мари! Дитина вночі регоче, ніби через неї хтось говорить! Мені огидно! Поїду до себе. А якщо й приїду – то лише вдень. І лише якщо ви очуняєте.
Слова «заклинатель» вона не вимовила, але суть була ясна. Я згодно кивнув. Дружина знизала плечима: «Ну мама й мама». А я, щоб не видати радощів, пішов варити собі каву. Один. На своїй кухні. У своїй улюбленій чашці.
З того часу минуло два роки. Теща навідується лише вдень – принести вареники, побавитися з Іванком, розповісти Олесі новини. Але до вечора завжди її вже нема. Точно. Без натяків залишитися. Індивіть, скаржиться на самоту. Та я тільки згадую про «Буку» – і все стає на свої місця.
Мораль? Навіть наймиліші люди можуть переступити твій кордон. Головне – вчасно його відновити. І, повірте, для цього не треба сваритися чи ображатися. Досить трохи… вигадки.
