Як я “виселив” тещу, не сказавши жодного слова супротив

Як я “вигнав” тещу з дому, не промовивши й слова

Коли я одружився з Олесею, мені здавалося, що з тещею мені неймовірно пощастило. Вона не лізла у наші справи, не роздавала порад, як це роблять інші «свекрухи». До того ж, готувала вона божественно, завжди була ввічливою та навіть трохи кумедною у своєму старомодному світогляді. Ідеальна теща, що й казати. Та, як то кажуть, у кожного свого скельця…

Спочатку все було чудово. Ми жили окремо, навідувалися по вихідних, пили чай із пампушками, слухали історії з минулого. Та все пішло шкереберть, коли в нас з Олесею народився син – Іванко. Ось тоді й почалося. Спочатку бабуся приходила раз на тиждень. Потім – через день. Згодом і зовсім оселилася у нас.

Звісно, ми мовчали з ввічливості. Адже допомога по господарству – це ж не зайве, особливо коли в домі маля. Дружина вийшла на роботу, а теща тут як тут: борщ на плиті, підлога блищить, білизну постирано, дитина сита й весела. Здавалося б – мрія. Та ця мрія швидко перетворилася на нав’язливий жах. Бо теща, нікого не питаючи, залишалася на тиждень, потім на два. Потім від’їжджала «лише забрати речі» – і знову в нас.

Вона почувалася у нашому домі, як у своєму: переставляла меблі, ховала мої улюблені чашки, пекла палянички, коли я мріяв про звичайну яєшню. Ми вже не відчували себе господарями. Я натякав дружині: може, мама трохи побуде вдома? Та Олеся відмахувалася: «Та як же їй самій? Невже трошки терпіння важко?»

І я терпів. Аж поки випадок не подарував мені геніальний вихід.

Іванкові було тоді два роки. Одного разу перед сном він підійшов до мене й прошепотів: «Тату, у темряві живе Бука…» Я, як міг, заспокоїв його: «Сину, якщо страшно – просто смійся. Сміх прожене всіх Буок. Засмієшся – вони тікають!» Сказав навмання, не думаючи. Іванко кивнув і пішов спати.

Та через кілька днів, о третій ночі, я почув, як син іде коридором… й регоче. Гучно. Моторошно. Щиро. Регіт лунав по всій хаті. Я мало з ліжка не впав, але зрозумів – він іде до туалету, «жартує» з Букою. Наступної ночі – те саме. І так день у день. Нам, дорослим, це навіть смішно. Але не тещі.

Через тиждень вона підійшла до мене, вся напружена, й заявила:
– Я більше не можу ночувати в цьому домі! Тут якась нечисть, якісь мари! Дитина вночі регоче, ніби через неї хтось говорить! Мені огидно! Поїду до себе. А якщо й приїду – то лише вдень. І лише якщо ви очуняєте.

Слова «заклинатель» вона не вимовила, але суть була ясна. Я згодно кивнув. Дружина знизала плечима: «Ну мама й мама». А я, щоб не видати радощів, пішов варити собі каву. Один. На своїй кухні. У своїй улюбленій чашці.

З того часу минуло два роки. Теща навідується лише вдень – принести вареники, побавитися з Іванком, розповісти Олесі новини. Але до вечора завжди її вже нема. Точно. Без натяків залишитися. Індивіть, скаржиться на самоту. Та я тільки згадую про «Буку» – і все стає на свої місця.

Мораль? Навіть наймиліші люди можуть переступити твій кордон. Головне – вчасно його відновити. І, повірте, для цього не треба сваритися чи ображатися. Досить трохи… вигадки.

Оцініть статтю
Та невже
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

Як я “виселив” тещу, не сказавши жодного слова супротив
Та невже
Privacy Overview

This website uses cookies so that we can provide you with the best user experience possible. Cookie information is stored in your browser and performs functions such as recognising you when you return to our website and helping our team to understand which sections of the website you find most interesting and useful.