Як швидко промайнуло життя… І як непомітно ми стали непотрібні власним дітям.
Ганна Василівна завжди була жінкою міцною, зібраною, з тихим голосом і добрими очима. Вона народила трьох дітей, виростила, виховала, видала заміж, провела у самостійне життя. А тепер сиділа біля вікна свого селянського дому, дивилася в осіннє небо і перегортала старі листи, листівки, пожовклі фотографії. Поряд лежав вовняний плед, а на колінах — коробка, де вона зберігала найдорожче: знімки дітей, вітання від онуків, вирізки з газет, де хоч якось згадувалася їхня родина.
Старший син живе за кордоном, виїхав ще молодим, майже одразу після армії. З тих пір минуло багато років. Жодного разу не навідав. Лише фото в інтернеті, рідкісні листи, іноді — сухі повідомлення з вітаннями. Ганна Василівна не звинувачує. Розуміє: життя, робота, сім’я, клопоти. Але серце болить. Дуже болить.
Середня донька, Мар’яна, вийшла заміж за військового. Постійні переїзди, рідкі дзвінки, швидка метушня. Іноді приїжджають, але рідко і ненадовго. Чоловік Ганни Василівни, Іван, завжди з повагою ставився до зятя, пишався, що донька влаштувала життя. Коли вони приїжджають, у очах Мар’яни сяє щастя. І це, мабуть, головне.
Але найбільше вона переймалася за молодшу — Софійку. Після розлучення Софійка поїхала до міста, залишивши синочка на піклування бабусі. Ганна Василівна тоді сама їй сказала: «Ти ще молода, гарна, влаштуй собі життя. А онука я подержу». Дівчина виїхала, навчилася, знайшла роботу. А через кілька років забрала сина до себе.
Коли Софійка приїхала за хлопчиком, той тримався за бабусину спідницю, не хотів відпускати. Плакав тихо, не вголос — тільки щічки мокрі. Тоді Ганна Василівна стиснула зуби й мовчала. Не сміла перечити.
Минуло три роки. Серце все більше тягнуло до доньки й онука. Одного разу вона не витримала:
— Іване, я поїду до Софійки. Хоч на пару днів. Щось на серці неспокійно.
Чоловік кивнув. Він теж переживав, але сам почувався погано, осінь підкосила. От і рано-вранці він провів її на станцію, сунув у руки клуночок із паляницями та поцілував у чоло.
— Бережи себе, Ганнусю. Подзвони, як доїдеш.
Дісталася. Важко, але дісталася. На плечах дві торби з гостинцями, у руках пакет із солінням, варі”— Бабусю, залишайся ще на денек, — несміливо промовив онук, і в його глазах з’явилося щось знайоме.
