«Життя промайнуло, і ми стали непомітними для власних дітей»

Як швидко промайнуло життя… І як непомітно ми стали непотрібні власним дітям.

Ганна Василівна завжди була жінкою міцною, зібраною, з тихим голосом і добрими очима. Вона народила трьох дітей, виростила, виховала, видала заміж, провела у самостійне життя. А тепер сиділа біля вікна свого селянського дому, дивилася в осіннє небо і перегортала старі листи, листівки, пожовклі фотографії. Поряд лежав вовняний плед, а на колінах — коробка, де вона зберігала найдорожче: знімки дітей, вітання від онуків, вирізки з газет, де хоч якось згадувалася їхня родина.

Старший син живе за кордоном, виїхав ще молодим, майже одразу після армії. З тих пір минуло багато років. Жодного разу не навідав. Лише фото в інтернеті, рідкісні листи, іноді — сухі повідомлення з вітаннями. Ганна Василівна не звинувачує. Розуміє: життя, робота, сім’я, клопоти. Але серце болить. Дуже болить.

Середня донька, Мар’яна, вийшла заміж за військового. Постійні переїзди, рідкі дзвінки, швидка метушня. Іноді приїжджають, але рідко і ненадовго. Чоловік Ганни Василівни, Іван, завжди з повагою ставився до зятя, пишався, що донька влаштувала життя. Коли вони приїжджають, у очах Мар’яни сяє щастя. І це, мабуть, головне.

Але найбільше вона переймалася за молодшу — Софійку. Після розлучення Софійка поїхала до міста, залишивши синочка на піклування бабусі. Ганна Василівна тоді сама їй сказала: «Ти ще молода, гарна, влаштуй собі життя. А онука я подержу». Дівчина виїхала, навчилася, знайшла роботу. А через кілька років забрала сина до себе.

Коли Софійка приїхала за хлопчиком, той тримався за бабусину спідницю, не хотів відпускати. Плакав тихо, не вголос — тільки щічки мокрі. Тоді Ганна Василівна стиснула зуби й мовчала. Не сміла перечити.

Минуло три роки. Серце все більше тягнуло до доньки й онука. Одного разу вона не витримала:

— Іване, я поїду до Софійки. Хоч на пару днів. Щось на серці неспокійно.

Чоловік кивнув. Він теж переживав, але сам почувався погано, осінь підкосила. От і рано-вранці він провів її на станцію, сунув у руки клуночок із паляницями та поцілував у чоло.

— Бережи себе, Ганнусю. Подзвони, як доїдеш.

Дісталася. Важко, але дісталася. На плечах дві торби з гостинцями, у руках пакет із солінням, варі”— Бабусю, залишайся ще на денек, — несміливо промовив онук, і в його глазах з’явилося щось знайоме.

Оцініть статтю
Та невже
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

«Життя промайнуло, і ми стали непомітними для власних дітей»
Та невже
Privacy Overview

This website uses cookies so that we can provide you with the best user experience possible. Cookie information is stored in your browser and performs functions such as recognising you when you return to our website and helping our team to understand which sections of the website you find most interesting and useful.