Що ж, знову не приїде… — сумно зітхає Валерія Семенівна. — Ми з чоловіком вже й не хвилюємося, звикли. Завжди одна й та сама історія. Спочатку обіцянки, потім — мовчання.
— Що трапилося цього разу? — питаю я. — Знову невістка не дозволила? Пам’ятаю, ви з нею якось не дуже лаштували…
— Може, і не дозволила. Хоч син ніколи прямо не казав, що це вона його зупиняє. Але ж видно… Раніше приїжджав частіше. А тепер — нічого. Вона знайшла, як його утримати. Навіть дах тепер, мабуть, лагодитимемо з найманими робітниками — син, бачте, не може викроїти навіть один день, — говорить Валерія, ледве стримуючи образи.
Річ йде про її 40-річного сина Ярослава. Він поїхав із рідного села ще дванадцять років тому, влаштувався в обласному центрі, працює механіком. Раніше сам усе робив, тепер лише керує. Одружився у місті, купив житло. Усе сам. Дружину свою, Соломію, знайшов пізно — обоє були вже не молоді, коли зійшлися.
— Вона ні з ким до нього серйозно не зустрічалася, — продовжу Велерія. — І я розумію чому. Характер у неї… нелегкий. З першого погляду ми не зійшлися. Я старалась, чесно. Але вона… ніби відразу вирішила, що я — ворог.
— Я її кілька разів чула по телефону, — встромляє слово сусідка, — вона немов ізнущається, навіть коли просто вітається. Не розумію, що син у ній знайшов.
Соломія майже не спілкується з батьками Ярослава. Раз на рік, за її великою ласкою, він може до них приїхати. І то — без неї. Цього року Ярослав обіцяв бути навесні — допомогти з ремонтом даху. Квитки купив. Але невістка, як виявилося, все переіграла.
— Вона вагітна, — з досадою каже Валерія. — Тепер, бачте, її одну не можна залишати. Хоч жінка доросла, медсестра, що їй може загрожувати? Вже два тижні капає йому на думку. Він спочатку опирався, а потім…
— І як це виглядає? — хитає головою чоловік Валерії. — Він що, її за руку на роботу водить? У неї ж батьки поряд — хай допомагають. Чому він має від усього відмовлятися заради неї?
— От саме, — продовжує Валерія. — Я певна: це її мати підмовляє. Мовляв, не відпускай, раптом повернеться — і розлучиться. Її молодша донька, до речі, вже так лишилася з дитиною на руках. Тепер живе у батьків.
— Але ж Ярослав — не така людина, — заперечую я. — Він же порядний. Та й чому б їм разом не приїхати?
— Що ти! — відмахується жінка. — Соломія ніколи з ним не приїде. Мій чоловік раз їй подзвонив — після цього вона влаштувала такий скандал, що він наказав мені більше не дзвонити синові. Даремно.
— А що вона йому сказала?
— Що ми постійно щось від нього вимагаємо. Що тримаємо його подалі від родини. Що в неї вже немає сил із нами боротися. Що відпустку він повинен проводити з дружиною та дитиною, а не «потакати примхам старих». І що наш дім їй не потрібен, лишайте собі.
— Яка нахаба! А син?
— Каже, що не винен. Що не хоче загострювати. Що переживає за вагітність. Я все розумію. Але ж це несправедливо. Ми його виростили, дали все, що могли. А тепер він не може приїхати навіть на один день?
Чоловік Валерії не витримав. У гніві сказав синові, що більше чекати не буде — найме бригаду, зробить усе сам. А нехай сидить із дружиною, якщо вона для нього тепер важливіша за батьків.
— Тільки ж він не розуміє, — тихо додає Валерія. — Дружин може бути багато… А батьки — одні. І вони не назавжди…
