«Син не приїхав, бо невістка заборонила: Вона заявила, що ми постійно чогось вимагаємо і дім їй не потрібен»

Що ж, знову не приїде… — сумно зітхає Валерія Семенівна. — Ми з чоловіком вже й не хвилюємося, звикли. Завжди одна й та сама історія. Спочатку обіцянки, потім — мовчання.

— Що трапилося цього разу? — питаю я. — Знову невістка не дозволила? Пам’ятаю, ви з нею якось не дуже лаштували…

— Може, і не дозволила. Хоч син ніколи прямо не казав, що це вона його зупиняє. Але ж видно… Раніше приїжджав частіше. А тепер — нічого. Вона знайшла, як його утримати. Навіть дах тепер, мабуть, лагодитимемо з найманими робітниками — син, бачте, не може викроїти навіть один день, — говорить Валерія, ледве стримуючи образи.

Річ йде про її 40-річного сина Ярослава. Він поїхав із рідного села ще дванадцять років тому, влаштувався в обласному центрі, працює механіком. Раніше сам усе робив, тепер лише керує. Одружився у місті, купив житло. Усе сам. Дружину свою, Соломію, знайшов пізно — обоє були вже не молоді, коли зійшлися.

— Вона ні з ким до нього серйозно не зустрічалася, — продовжу Велерія. — І я розумію чому. Характер у неї… нелегкий. З першого погляду ми не зійшлися. Я старалась, чесно. Але вона… ніби відразу вирішила, що я — ворог.

— Я її кілька разів чула по телефону, — встромляє слово сусідка, — вона немов ізнущається, навіть коли просто вітається. Не розумію, що син у ній знайшов.

Соломія майже не спілкується з батьками Ярослава. Раз на рік, за її великою ласкою, він може до них приїхати. І то — без неї. Цього року Ярослав обіцяв бути навесні — допомогти з ремонтом даху. Квитки купив. Але невістка, як виявилося, все переіграла.

— Вона вагітна, — з досадою каже Валерія. — Тепер, бачте, її одну не можна залишати. Хоч жінка доросла, медсестра, що їй може загрожувати? Вже два тижні капає йому на думку. Він спочатку опирався, а потім…

— І як це виглядає? — хитає головою чоловік Валерії. — Він що, її за руку на роботу водить? У неї ж батьки поряд — хай допомагають. Чому він має від усього відмовлятися заради неї?

— От саме, — продовжує Валерія. — Я певна: це її мати підмовляє. Мовляв, не відпускай, раптом повернеться — і розлучиться. Її молодша донька, до речі, вже так лишилася з дитиною на руках. Тепер живе у батьків.

— Але ж Ярослав — не така людина, — заперечую я. — Він же порядний. Та й чому б їм разом не приїхати?

— Що ти! — відмахується жінка. — Соломія ніколи з ним не приїде. Мій чоловік раз їй подзвонив — після цього вона влаштувала такий скандал, що він наказав мені більше не дзвонити синові. Даремно.

— А що вона йому сказала?

— Що ми постійно щось від нього вимагаємо. Що тримаємо його подалі від родини. Що в неї вже немає сил із нами боротися. Що відпустку він повинен проводити з дружиною та дитиною, а не «потакати примхам старих». І що наш дім їй не потрібен, лишайте собі.

— Яка нахаба! А син?

— Каже, що не винен. Що не хоче загострювати. Що переживає за вагітність. Я все розумію. Але ж це несправедливо. Ми його виростили, дали все, що могли. А тепер він не може приїхати навіть на один день?

Чоловік Валерії не витримав. У гніві сказав синові, що більше чекати не буде — найме бригаду, зробить усе сам. А нехай сидить із дружиною, якщо вона для нього тепер важливіша за батьків.

— Тільки ж він не розуміє, — тихо додає Валерія. — Дружин може бути багато… А батьки — одні. І вони не назавжди…

Оцініть статтю
Та невже
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

«Син не приїхав, бо невістка заборонила: Вона заявила, що ми постійно чогось вимагаємо і дім їй не потрібен»
Та невже
Privacy Overview

This website uses cookies so that we can provide you with the best user experience possible. Cookie information is stored in your browser and performs functions such as recognising you when you return to our website and helping our team to understand which sections of the website you find most interesting and useful.