Десять років разом, але через мого батька вона пішла, забравши дітей…

Ми прожили разом десять років, але через мого батька вона забрала дітей і пішла…

Мені тридцять чотири. І я сам. Зовсім. Дружина пішла. Забрала наших трьох синів і поїхала до своєї матері у Вінницю. А я сиджу в будинку, який сам допомагав будувати, і слухаю, як годинник відмірює порожнечу. Ми прожили разом десять років. Здавалося б, що може зруйнувати таке життя? Але зруйнувало. Мій батько.

Ми познайомилися з Оленою, як і багато зараз – у соцмережах. Спочатку листування, потім зустрічі, а через кілька місяців – весілля. Все завертілося, понеслося, як у гарному фільмі. Я був справді щасливий. Через рік у нас народився Данило – перший син. Я тоді просто літав від радості. Не відчував втоми, не помічав проблем, жив заради родини.

На той момент ми з Олею жили у моїх батьків у Харкові. І це була моя перша помилка. Батько, хоч і чоловік працьовитий, завжди зловживав алкоголем. Його вибухи траплялися все частіше. Сварки, крики, приниження – Оля терпіла все мовчки. Я заплющував очі. Думав – переживемо, пройде, звикне. Мати давно махнула на батька рукою, а для Олі все було вперше і болюче.

Одного разу він у п’яній люті схопив її за руки, почав кричати якусь дурню. Вона вирвалася, подзвонила мені в сльозах. Я примчав. Скандал. Крики. І як результат – батько вигнав нас. Нас, з немовлям на руках, на вулицю. Оля не сперечалася. Ми поїхали до її матері.

Але й там, у Полтаві, не було спокою. Теща… жінка непроста. Постійно нові чоловіки, галас, сварки, крики. Оля навіть сама не могла звикнути, а мені й зовсі було не по собі. Але подітися було нікуди. Оля була вагітна другою. Народився Матвій – наш другий хлопчик. Жвавий, світлий, з усмішкою до вух. Поки Оля сиділа з дітьми, я працював на двох роботах, щоб прогодувати родину.

Прожили ми в тій квартирі майже три роки. Потом теща вигнала і нас. Напряму, в лоб: «Ти мені не подобаєшся. Виходьте». Оля пішла зі мною. Ми зняли житло, зітхнули. Без батьків, без чужих правил – вперше відчули, що справді сім’я. І жили непогано. Хоча було важко. Грошей ледь вистачало, я тягнув усе сам, Оля підробляла вдома. Але ми були разом. І цього було досить.

Потом моя мати вирішила будувати будинок у передмісті – під Броварами. Мріяла про великий дім для всієї родини. Запропонувала нам, обіцяла, що все буде інакше. Ми повірили. Вклалися у будівництво – руками, часом, грЯ сиджу у порожній кімнаті, стискаючи фотографію, де ми всі разом, і розумію – тепер моя черга боротися за них або назавжди втратити.

Оцініть статтю
Та невже
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

Десять років разом, але через мого батька вона пішла, забравши дітей…
Та невже
Privacy Overview

This website uses cookies so that we can provide you with the best user experience possible. Cookie information is stored in your browser and performs functions such as recognising you when you return to our website and helping our team to understand which sections of the website you find most interesting and useful.