Ми прожили разом десять років, але через мого батька вона забрала дітей і пішла…
Мені тридцять чотири. І я сам. Зовсім. Дружина пішла. Забрала наших трьох синів і поїхала до своєї матері у Вінницю. А я сиджу в будинку, який сам допомагав будувати, і слухаю, як годинник відмірює порожнечу. Ми прожили разом десять років. Здавалося б, що може зруйнувати таке життя? Але зруйнувало. Мій батько.
Ми познайомилися з Оленою, як і багато зараз – у соцмережах. Спочатку листування, потім зустрічі, а через кілька місяців – весілля. Все завертілося, понеслося, як у гарному фільмі. Я був справді щасливий. Через рік у нас народився Данило – перший син. Я тоді просто літав від радості. Не відчував втоми, не помічав проблем, жив заради родини.
На той момент ми з Олею жили у моїх батьків у Харкові. І це була моя перша помилка. Батько, хоч і чоловік працьовитий, завжди зловживав алкоголем. Його вибухи траплялися все частіше. Сварки, крики, приниження – Оля терпіла все мовчки. Я заплющував очі. Думав – переживемо, пройде, звикне. Мати давно махнула на батька рукою, а для Олі все було вперше і болюче.
Одного разу він у п’яній люті схопив її за руки, почав кричати якусь дурню. Вона вирвалася, подзвонила мені в сльозах. Я примчав. Скандал. Крики. І як результат – батько вигнав нас. Нас, з немовлям на руках, на вулицю. Оля не сперечалася. Ми поїхали до її матері.
Але й там, у Полтаві, не було спокою. Теща… жінка непроста. Постійно нові чоловіки, галас, сварки, крики. Оля навіть сама не могла звикнути, а мені й зовсі було не по собі. Але подітися було нікуди. Оля була вагітна другою. Народився Матвій – наш другий хлопчик. Жвавий, світлий, з усмішкою до вух. Поки Оля сиділа з дітьми, я працював на двох роботах, щоб прогодувати родину.
Прожили ми в тій квартирі майже три роки. Потом теща вигнала і нас. Напряму, в лоб: «Ти мені не подобаєшся. Виходьте». Оля пішла зі мною. Ми зняли житло, зітхнули. Без батьків, без чужих правил – вперше відчули, що справді сім’я. І жили непогано. Хоча було важко. Грошей ледь вистачало, я тягнув усе сам, Оля підробляла вдома. Але ми були разом. І цього було досить.
Потом моя мати вирішила будувати будинок у передмісті – під Броварами. Мріяла про великий дім для всієї родини. Запропонувала нам, обіцяла, що все буде інакше. Ми повірили. Вклалися у будівництво – руками, часом, грЯ сиджу у порожній кімнаті, стискаючи фотографію, де ми всі разом, і розумію – тепер моя черга боротися за них або назавжди втратити.
