Сьогодні хочу записати один випадок, який змінив усе. Отак дола приходить – прямо з-під брудної калюжі…
У теплій кухні, за чашкою ароматного чаю зі шоколадним тортом, сиділи Олена та її бабуся Марія Іванівна. Ювілей – 75 років – уже відсвяткували, гості розійшлися, і зараз була та тиша, коли найкраще говорити про душу.
— Бабусю, — почала Олена, замислено крутячи ложку в чашці. — Ти казала, що чоловіки люблять очима… Але ж тоді поясни: що зі мною не так?
— Та все з тобою гаразд, дитино, — рішуче відповіла Марія Іванівна. — Розумна, гарна, добра. Ще й вихована. Чого більше треба?
— Тоді чому я одна? Мені вже двадцять п’ять, а в моїх подруг сім’ї, діти… А я – ніби в пастці.
— Просто ще не зустріла свого чоловіка, ось і все, — усміхнулася бабуся. — А он був у тебе хтось… як його… Олег?
— Був, — кивнула Олена. — Поки не виявилося, що він одружений. Зник так само тихо, як і з’явився.
— Молодець, що прогнала, — буркнула бабуся, м’нучи в руках серветку. — Одружені – це не про кохання, а про чийсь біль. Ти все зробила правильно. Але твоє щастя обов’язково знайде тебе. Побачиш.
Наступного ранку надворі підморозило. Олена поспішала на роботу в новому світлому пальті, обминаючи калюжі та обледенілі плитки. Думки були десь далеко, коли раптом на неї вилетіла бризка брудної води.
Обляла з ніг до голови. Світле пальто миттю перетворилося на сіро-буре. Олена завмерла на місці, відчуваючи, як сльози підступають до горла.
— Вибачте! — до неї підбіг чоловік у дорогому плащі. — Боже мій, я вас не помітив. Вже й з ніг збив?
— Ваші вибачення мене не гріють! — скрикнула вона. — Як тепер іти на роботу?
— Давайте я вас підвезу. І завітаємо у хімчистку. Пальто відчистимо, чесно. Мене, до речі, Андрій.
— Олена…
Він допоміг їй перейти дорогу, відчинив двері авто і повез спочатку до офісу, а пальто — одразу до хімчистки. День минал у очікуванні, але Олена забула запитати в Андрія номер, і тепер мучилася: як його знайти?
Ввечері біля виходу з офісу вона вже викликала таксі, коли раптом почула:
— Олено!
До неї біг чоловік із букетом. Олег. Той самий.
— Нам треба поговорити!
— Нам більше ні про що говорити! — твердо відповіла вона. — Іди до своєї дружини!
— Я так просто не піду, — схопив її за руку. — Олено, ти мусиш мене вислухати…
— Відчепись! — почувся голос за її спиною.
Перед нею стояв Андрій. Впевнений, рішучий, суворий. Накинув їй на плечі вже чисте пальто і повернувся до Олега:
— Це моя жінка. Не смій її чіпати.
— Що? — Олег розгубився. — Звідки?..
— Усе гаразд, Андрію, — сказала Олена, посміхаючись. — Я його взагалі не знаю.
Вони сіли в авто, і вона тихо прошепотіла:
— Дякую. Ти врятував мене.
— Дурниці, — усміхнувся він. — Але я розраховував хоча б на вечерю в обмін на пальто.
— А я думала – як мінімум на весілля, — відповіла Олена.
Через півроку в тому самому будинку, де Марія Іванівна святкувала ювілей, зібралася вся родина – тепер на весілля Олени та Андрія.
І лише одна усміхалася з особливим розумінням у очах – Марія Іванівна.
— Що я тобі казала, Оленко? — прошепотіла вона онуці. — Доля й у калюжі знайде свій шлях.
*Запис у щоденнику:* Часом доля приходить зовсім незграбно – спіткає тебе посеред вулиці, обіллє водою, а потім… подарує кохання. Головне – не боятися калюж.
