Зустріч, що змінила все: як доля прийшла під бризками з калюжі

Сьогодні хочу записати один випадок, який змінив усе. Отак дола приходить – прямо з-під брудної калюжі…

У теплій кухні, за чашкою ароматного чаю зі шоколадним тортом, сиділи Олена та її бабуся Марія Іванівна. Ювілей – 75 років – уже відсвяткували, гості розійшлися, і зараз була та тиша, коли найкраще говорити про душу.

— Бабусю, — почала Олена, замислено крутячи ложку в чашці. — Ти казала, що чоловіки люблять очима… Але ж тоді поясни: що зі мною не так?

— Та все з тобою гаразд, дитино, — рішуче відповіла Марія Іванівна. — Розумна, гарна, добра. Ще й вихована. Чого більше треба?

— Тоді чому я одна? Мені вже двадцять п’ять, а в моїх подруг сім’ї, діти… А я – ніби в пастці.

— Просто ще не зустріла свого чоловіка, ось і все, — усміхнулася бабуся. — А он був у тебе хтось… як його… Олег?

— Був, — кивнула Олена. — Поки не виявилося, що він одружений. Зник так само тихо, як і з’явився.

— Молодець, що прогнала, — буркнула бабуся, м’нучи в руках серветку. — Одружені – це не про кохання, а про чийсь біль. Ти все зробила правильно. Але твоє щастя обов’язково знайде тебе. Побачиш.

Наступного ранку надворі підморозило. Олена поспішала на роботу в новому світлому пальті, обминаючи калюжі та обледенілі плитки. Думки були десь далеко, коли раптом на неї вилетіла бризка брудної води.

Обляла з ніг до голови. Світле пальто миттю перетворилося на сіро-буре. Олена завмерла на місці, відчуваючи, як сльози підступають до горла.

— Вибачте! — до неї підбіг чоловік у дорогому плащі. — Боже мій, я вас не помітив. Вже й з ніг збив?

— Ваші вибачення мене не гріють! — скрикнула вона. — Як тепер іти на роботу?

— Давайте я вас підвезу. І завітаємо у хімчистку. Пальто відчистимо, чесно. Мене, до речі, Андрій.

— Олена…

Він допоміг їй перейти дорогу, відчинив двері авто і повез спочатку до офісу, а пальто — одразу до хімчистки. День минал у очікуванні, але Олена забула запитати в Андрія номер, і тепер мучилася: як його знайти?

Ввечері біля виходу з офісу вона вже викликала таксі, коли раптом почула:

— Олено!

До неї біг чоловік із букетом. Олег. Той самий.

— Нам треба поговорити!

— Нам більше ні про що говорити! — твердо відповіла вона. — Іди до своєї дружини!

— Я так просто не піду, — схопив її за руку. — Олено, ти мусиш мене вислухати…

— Відчепись! — почувся голос за її спиною.

Перед нею стояв Андрій. Впевнений, рішучий, суворий. Накинув їй на плечі вже чисте пальто і повернувся до Олега:

— Це моя жінка. Не смій її чіпати.

— Що? — Олег розгубився. — Звідки?..

— Усе гаразд, Андрію, — сказала Олена, посміхаючись. — Я його взагалі не знаю.

Вони сіли в авто, і вона тихо прошепотіла:

— Дякую. Ти врятував мене.

— Дурниці, — усміхнувся він. — Але я розраховував хоча б на вечерю в обмін на пальто.

— А я думала – як мінімум на весілля, — відповіла Олена.

Через півроку в тому самому будинку, де Марія Іванівна святкувала ювілей, зібралася вся родина – тепер на весілля Олени та Андрія.

І лише одна усміхалася з особливим розумінням у очах – Марія Іванівна.

— Що я тобі казала, Оленко? — прошепотіла вона онуці. — Доля й у калюжі знайде свій шлях.

*Запис у щоденнику:* Часом доля приходить зовсім незграбно – спіткає тебе посеред вулиці, обіллє водою, а потім… подарує кохання. Головне – не боятися калюж.

Оцініть статтю
Та невже
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

Зустріч, що змінила все: як доля прийшла під бризками з калюжі
Та невже
Privacy Overview

This website uses cookies so that we can provide you with the best user experience possible. Cookie information is stored in your browser and performs functions such as recognising you when you return to our website and helping our team to understand which sections of the website you find most interesting and useful.