**ЩОДЕННИК ІРИНИ**
Невже можна так шаленіти від юнацьких пристрастей у його віці? Йому вже сорок шість! Про що він думає? Ця дівчина йому рівня у дочки! Яка там може бути любов? Ох… Закохався, як миша в пастку впав! Не розумію й не хочу розуміти! – кип’ятилася Ірина через поведінку свого чоловіка.
Усе це невдоволення слухала її найкраща подруга Олеся.
— Не поспішай з висновками, Ірко. Усе налагодиться. У тебе ж ідеальна сім’я, — заспокоювала подругу Олеся.
Хоча й Олеся, і колеги по роботі, і сусіди добре знали, що спокій благополучної родини Ірини тримається на волосинці.
Борис (чоловік Ірини) ніби з ланцюга зірвався. Він був сам не свій.
…Усе почалося з ДТП. Саме ця подія перетворилася спочатку на миттєве захоплення, а потім – на останню палку любов.
Була зима. Ожеледиця. Щоранку Борис їхав до офісу на своїй машині. Того дня він їхав обережно, повільно. На пішохідному переході зупинився.
Раптом нізвідки вискочила дівчина і впала на капот його авто. Борис нічого не зрозумів. Спочатку здалося, що вона навмисне кинулася під колеса. Але роздумувати було неколи. Він швидко вистрибнув з машини, щоб допомогти.
Постраждала стогнала.
Борис посадив її в авто і хотів везти до лікарні. Та дівчина рішуче відмовилася. Казала, що їй вже краще. Зате від гарячої кави не відмовилася б…
Борис привіз незнайомку до офісу.
Нагодував смачною кавою з бутербродами.
Познайомилися. Дівчину звали Світланою. Борис подумав, що вона гарна. Мила, курносинька, з хвилястим волоссям, серйозніша за свій вік. І ще вона була ніби зачарована. Хотілося її розглядати без кінця й слухати її чарівний голос. Але Борис швидко взяв себе в руки. Струсив головою, ніби зіганяючи навіювання, і проводив дівчину до виходу. Він і так втратив дорогоцінний час. На прощання вручив Світлані візитку – лише з вигляду чемність.
— Світлано, телефонуйте, якщо щось…
До вечора Борис уже забув про ранковий інцидент.
Через два дні Світлана подзвонила. Попросила про зустріч. Мовляв, у неї важлива й термінова справа.
Борис, все ще почуваючись винним перед нею, приїхав.
“Постраждала” відчинила двері своєї крихітної квартирки. Він увійшов. У дівчини була перев’язана права рука.
— Ось бачите, Борисе… Хотіла прибити картину на кухні. Не виходить. Рука болить. Допоможете? – зітхнула вона.
— Звичайно, допоможу. Дайте інструменти, — одразу погодився Борис.
Картину швидко прибили до стіни. А на столі вже стояла пляшка вина та фруктове намисто.
— Треба відзначити цю подію. Давно хотіла повісити цю картину. Але чоловічих рук не вистачало, — так запросила Світлана гостя до столу.
Борис не зміг відмовити. Йому стало шкода дівчину. Така гарна – і сама…
Вино за розмовами випили, фрукти залишилися. Їсти не хотілося. Була лише однаБорис ніколи не повернувся до своєї сім’ї, а дві маленькі дитини, яких він виховував сам, так і не дізналися справжньої історії своєї матері.
