Почати ніколи не пізно

3 червня 2023 року

“Мамо, ти зовсім з‘їхала з глузду?”

Слова доньки вдарили Олену, ніби під дихання. Гірко. Вона мовчки чистила картоплю.

“На нас уже пальцем показують! Ну батько – то зрозуміло, він чоловік, але ж мати! Жінка! Хазяйка в домі! Тобі не соромно?”

Сльоза покотилася по щоках Олени, а донька все гарчала. Микола, чоловік, сидів на стільчику, понуро опустивши плечі.

“У нас батько хворий, ти що робиш? Йому догляд потрібен!” – Микола всхлипнув. – “Невже так можна? Мамо? Він тобі всю молодість віддав, ви дитину разом виростили, а тепер що? Захворів – і ти хвостом закрутила? Ні, моя дорога, так не робиться…”

“А як робиться?” – спитала Олена.

“Що? Ти жартуєш? Подивись на тата… Вона жартує!”

“Наче я тобі, Марічко, не мати, а ворог лютіший… Оце так за батька перейнялася…”

“Мамо! Що ти вигадуєш? Ну все, досить! Зараз подзвоню бабусі, нехай вона з тобою розбирається!”

“Уявляєш, – обернулась до батька Марія, – я йду з університету, а вони… під ручку гуляють! Йому віршики читає, мабуть, власного складання? Про кохання, мамо?”

“Зла ти, Марічко, зла й дурна. Молода ще…”

Олена мовчки розправила плечі, гладила складки на хатній сукні. Потім підвелася.

“Гаразд, мої рідні, піду я.”

“Куди, Оленко?”

“Піду від тебе, Миколо…”

“Як це підеш? А як же я? Я ж як?”

Марія в цей момент щось гаряче викрикувала у телефон.

“Ма-арічко! – застогнав Микола. – Маріє…”

“Що? Тату, що з тобою?”

“Ой, ой… Вона… мати… Пішла сказала…”

“Як це пішла? Куди? Мам! Ти що надумала?”

Олена усміхнулась. Вона акуратно складала речі у валізу.

Вона вже давно хотіла піти. Але Микола захворів – “грижа”, “хребет болить”, “лікарі нічого не знають”. Вона залишилась. А тепер…

“Скільки тієї життя, Оленко, – казала подруга Ганна, – ти як раб на них гребіш. Що тобі Микола хорошого дав? Нічого! Гуляв, пив, на дивані лежав. Тоді ж та парикмахерша… як її… Ну?”

“Ольга”.

“Ага! Ольгу до хати тягав. А ти на трьох роботах.

Він до санаторію їде – спина болить, а ти на город, до його мами, до своєї мами… А те, що в сорок років нога віднімається – то нормально?

Ганя вибалячила стару історію: як Микола в гостях до неї лапами ліз, а його мати бачила – та ще й Ганю обвинуватила.

Олена нічого не знала.

Вона згадала своє життя: фото лише раз на рік, на день народження Миколи. Подарунки? Пилосос, мантоварка (бо він любить), тюльпани на 8 Березня.

Вона прокинулась.

Марія потім прийшла, просила пробачення. Вони почали все з початку.

Микола приходив – чотири гвоздики в газету. Не повернулась. Через місяць він вже з Ольгою під ручку ходив – і спина пройшла.

Кажуть, з Ольгою не забалуєш.

А Олені це вже не цікаво. Вона вчиться жити.

Петро запросив у гори – як у молодості.

Ніколи не пізно почати спочатку.

Важко лише прийняти рішення. А далі – як по маслу.

Оцініть статтю
Та невже
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

Почати ніколи не пізно
Та невже
Privacy Overview

This website uses cookies so that we can provide you with the best user experience possible. Cookie information is stored in your browser and performs functions such as recognising you when you return to our website and helping our team to understand which sections of the website you find most interesting and useful.