Шлях без повернення

— Може, ще й труси йому пратимеш? Шкарпетки, так? Дорослий же чоловік, є-мае! Хай сам справляється, — кинув дружині Данило, поки Оксана надягала куртку.

Голос у нього був спокійним, але таким холодним, що дружина на мить завмерла. Вона опустила голову, засунула руки в кишені й, не обертаючись, повільно застебнула блискавку.

— Може, ти просто помовчиш? — тихо відповіла вона.

Почулися кроки. Данило зітхнув і пішов у вітальню. Знову вечір. Знову самотність. А вона мчить до свого батька…

Під під’їздом лежав сніг. Не той, що тішить око під Новий рік — пухкий й білий. Ні, цей вже здавався під натиском березневих променів. Він не танув, а просто перетворювався на чавкаючу багнюку під ногами.

Оксана сіла в машину й на кілька секунд припала чолом до керма. Хотілося ридати. Хотілося, щоб хтось зрозумів і підтримав. Але довкола нікого не було. Вона глянула на пакет із продуктами.

Запечені яблука… Колись її батько обожнював їх. Сам готував, а тепер, мабуть, навіть не пам’ятає, як користуватися духовкою.

Данило не завжди був таким буркотливим. Кілька років тому він був легким на підйом, уважним і турботливим. Оксану зворушувало, як він метушився, доглядаючи за нею та дітьми.

Але після народження другої дитини й зростання витрат у ньому прокинулося щось інше. Він вважав, що світ поділяється на «своїх» та «чужих». За свою «зграю» він був готовий на все, а будь-яку втручання ззовні сприймав майже як напад. Він осуджував допомогу «чужим» і вважав це слабкістю.

Спочатку Оксана знаходила це навіть милим. Потім намагалася переконати себе, що це його спосіб виражати любов. А тепер, коли «чужим» став її батько… Вона не знала, що робити…

— Я поїхала. Зняла однокімнатну біля метро. Подала на рoзлучення, — одного разу сказала Оксані мати.

Пролунало це так легко, ніби йшлося не про шлюб, а про вибір занавіски у ванну. Для Оксани новина стала несподіванкою, хоч все назрівало давно.

— Ну, здається, й чоловік нормальний. Але в нас нічого не вийшло, — жалілася мати подрузі.
— Та ти просто придираєшся. Не п’є, не б’є — і то добре, — махала рукою та.
— Невже це єдине, що потрібно для щастя? Ні, Марічко. Між людьми має бути близькість. А у нас яка близькість? Він увечері за комп’ютером, а я поруч в’яжу щось, щоб просто бути поряд. Сидимо й мовчимо.

Після рoзлучення мати наче збула з плечей важкий тягар. Почала ходити на танці, освоїла комп’ютер, який раніше зневажала, завела сторінки в соцмережах. Знайшла собі подругу Олену, з якою тепер їздила на екскурсії.

Іноді Оксана ловила себе на думці, що заздрить матері. Хоч і не було причин. Просто в неї наче почалося нове життя, де не було місця ні для Оксани, ні для її батька.

А батько… Його життя зупинилося. Після обміну він переїхав у маленьку однушку в спальному районі. Квартира була похмурою й неухаОксана подивилася на батька й собаку, і раптом зрозуміла, що інколи рятувати когось — це просто дати йому шанс знову знайти себе.

Оцініть статтю
Та невже
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

Шлях без повернення
Та невже
Privacy Overview

This website uses cookies so that we can provide you with the best user experience possible. Cookie information is stored in your browser and performs functions such as recognising you when you return to our website and helping our team to understand which sections of the website you find most interesting and useful.