— Може, ще й труси йому пратимеш? Шкарпетки, так? Дорослий же чоловік, є-мае! Хай сам справляється, — кинув дружині Данило, поки Оксана надягала куртку.
Голос у нього був спокійним, але таким холодним, що дружина на мить завмерла. Вона опустила голову, засунула руки в кишені й, не обертаючись, повільно застебнула блискавку.
— Може, ти просто помовчиш? — тихо відповіла вона.
Почулися кроки. Данило зітхнув і пішов у вітальню. Знову вечір. Знову самотність. А вона мчить до свого батька…
Під під’їздом лежав сніг. Не той, що тішить око під Новий рік — пухкий й білий. Ні, цей вже здавався під натиском березневих променів. Він не танув, а просто перетворювався на чавкаючу багнюку під ногами.
Оксана сіла в машину й на кілька секунд припала чолом до керма. Хотілося ридати. Хотілося, щоб хтось зрозумів і підтримав. Але довкола нікого не було. Вона глянула на пакет із продуктами.
Запечені яблука… Колись її батько обожнював їх. Сам готував, а тепер, мабуть, навіть не пам’ятає, як користуватися духовкою.
Данило не завжди був таким буркотливим. Кілька років тому він був легким на підйом, уважним і турботливим. Оксану зворушувало, як він метушився, доглядаючи за нею та дітьми.
Але після народження другої дитини й зростання витрат у ньому прокинулося щось інше. Він вважав, що світ поділяється на «своїх» та «чужих». За свою «зграю» він був готовий на все, а будь-яку втручання ззовні сприймав майже як напад. Він осуджував допомогу «чужим» і вважав це слабкістю.
Спочатку Оксана знаходила це навіть милим. Потім намагалася переконати себе, що це його спосіб виражати любов. А тепер, коли «чужим» став її батько… Вона не знала, що робити…
— Я поїхала. Зняла однокімнатну біля метро. Подала на рoзлучення, — одного разу сказала Оксані мати.
Пролунало це так легко, ніби йшлося не про шлюб, а про вибір занавіски у ванну. Для Оксани новина стала несподіванкою, хоч все назрівало давно.
— Ну, здається, й чоловік нормальний. Але в нас нічого не вийшло, — жалілася мати подрузі.
— Та ти просто придираєшся. Не п’є, не б’є — і то добре, — махала рукою та.
— Невже це єдине, що потрібно для щастя? Ні, Марічко. Між людьми має бути близькість. А у нас яка близькість? Він увечері за комп’ютером, а я поруч в’яжу щось, щоб просто бути поряд. Сидимо й мовчимо.
Після рoзлучення мати наче збула з плечей важкий тягар. Почала ходити на танці, освоїла комп’ютер, який раніше зневажала, завела сторінки в соцмережах. Знайшла собі подругу Олену, з якою тепер їздила на екскурсії.
Іноді Оксана ловила себе на думці, що заздрить матері. Хоч і не було причин. Просто в неї наче почалося нове життя, де не було місця ні для Оксани, ні для її батька.
А батько… Його життя зупинилося. Після обміну він переїхав у маленьку однушку в спальному районі. Квартира була похмурою й неухаОксана подивилася на батька й собаку, і раптом зрозуміла, що інколи рятувати когось — це просто дати йому шанс знову знайти себе.
