Марія – так звали дівчину, в яку я закохався ще в дитинстві. Ми дружили з першого класу. Батьки казали, що ми одного разу одружимося, адже щодня ми були разом і нам було дуже цікаво.
З роками наша дружба переросла у почуття, так Маша стала моїм першим коханням. Здається, я ніколи так не кохав як тоді, у свої 16. Ми зустрічалися до останнього дзвоника, а потім Маша вирішила вступати до вишу в інше місто. Я ж залишився вдома.
Як часто це буває, відстань зіпсувала наші стосунки. Хоча ми й приїздили один до одного, все ж наші почуття холонули.
Одного разу Марія перестала відповідати на мої дзвінки та повідомлення. Згодом я дізнався, що вона просто знайшла іншого хлопця. Я тоді болісно все це переживав, тому не став щось там з’ясовувати.
Через 10 років мене запросили на зустріч однокласників. Я вже на той час одружився, мав доньку. Коли прийшов на зустріч, Машу не побачив. Та її шкільна подруга розповіла, що моя перша дівчина має важку долю. Що саме вона мала на увазі, не сказала.
Я тоді вирішив розшукати Машу, раптом їй якась допомога потрібна. В соцмережі знайшов її сторінку й написав. Зустрілися ми десь через тиждень, та від моєї Марічки там зовсім нічого не лишилося. Маша мала залежність. Скоріш за все, алкогольну, хоча не знаю, не надто на цьому розуміюся.
Я тоді хотів дізнатися про її життя, але Маша була дуже агресивно налаштована.
“Посміятися з мене захотів, чи що? Навіщо позвав? Похизуватися своїм кращим від мене життям? Що ти дивишся? Така тепер твоя Марічка! Вже не кохаєш?! ” – розлючено запитала вона.
Мені було прикро, що Маша стала такою. Та ще я корив себе, що взагалі вирішив зустрітися. Дійсно, навіщо? Минуле не повернеш.
