– Знаєш, я не довіряю чоловікам після того, як мене Віктор саму залишив та пішов до іншої. А ми, між іншим, понад десять років душа в душу. Я йому борщі-вареники щодня, а від нього он яка вдячність – пішов й нічого не залишив. Усе до своєї нової пасії забрав. Тому я чоловікам не довіряю, всі однакові! – Розповідає мені Ліда, секретарка нашого керівника, за обідом.
Я трохи спохмурнів й подивився на Ліду.
– Якщо ти не помітила, то я теж чоловік. – Сказав я, попиваючи чай.
– Ну, ти – інша справа. – Ліда поправила волосся. – А от Віктор – ще той… навіть не знаю, як цензурно й сказати. А бодай він би те саме відчув, що і я, коли мене покинули!
Ліда – симпатична рудоволоса красуня. Струнка та доглянута. Вона завжди викликала в мене симпатію, але я ніколи не наважувався виявляти до неї особливу увагу, адже вона була заміжня, а я чудово розумів, що руйнувати чужі стосунки не можна.
А приблизно місяць тому всі в офісі почали обговорювати тільки одне – Ліда розлучилась, чоловік зрадив і пішов. Спочатку сама дівчина це ніяк не коментувала, а згодом почала відверто всім розповідати, який її колишній чоловік Віктор – негідник і як вона його за це ненавидить.
Я почекав трохи, а потім вирішив, що раз Ліда вже самотня жінка, то я маю повне право запросити її на побачення. Підійшов, запросив. Ліда погодилась й весь вечір в кафе замість душевної розмови та флірту, як я розраховував, ми розмовляли про колишні стосунки дівчини.
«Ну буває, – думав я, – напевно, їй ще болить, тому то вона й так багато про це говорить.»
Пройшло кілька днів й сьогодні я вирішив знову запросити Ліду. Цього разу на обід. Але знову сталось те, чого я так боявся – дівчина замість того, аби прекрасно проводити час у моїй компанії та насолоджуватись обідом, ледве не плакала, згадуючи, як не справедливо з нею обійшлись.
– Й, головне, я ж до нього з повагою ставилась, розумієш? – Ліда промокнула очі серветкою.
– Розумію. – Я відставив чашку й почав очима шукати офіціанта, бо, чесно кажучи, мені трохи набридла ця вся ситуація – я сиджу з дівчиною, яка мені подобається і якій, цілком можливо, я теж симпатичний, адже вона кілька разів дала мені це зрозуміти, але вже годину слухаю про якогось негідника Віктора.
– Все життя мені спаскудив! – Не могла вгамуватись Ліда. – Говорила мені мама: не виходь за нього! Та що там мама – всі казали: він тобі не пара! А я що? Дурепа довірлива! Думала, що все в нас буде, як в людей. Думала, квартиру купимо, машину. А він, бачте, тільки й телевізор зміг купити та мікрохвильовку. Й те, паскуда, забрав! А там, між іншим, і я грошима скидалась, але де таке записано? Все! Вирішила. Більше жодних серйозних стосунків без шлюбного контракту! Ти що скажеш? – Ліда подивилась на мене.
Я взяв рахунок в офіціанта, який, хвала небесам, нарешті підійшов.
– А що я скажу, Лідочка? – Я розплатився за обід й подивився на свою супутницю. – Правильне рішення. Цілком підтримую.
– Правда?
– Так. – Відповів я. – Сподіваюсь, тобі у наступних стосунках пощастить більше й тебе не залишать без телевізора.
Ліда трохи повеселішала й навіть почала кокетливо поправляли сукню та витирати кутики очей, де потік макіяж.
– Дякую, що запросив на обід. – Ліда посміхнулась. – Може ввечері прогуляємось?
– Вибач, але я буду зайнятий. – Сказав я.
– Тоді завтра пообідаймо знову разом?
– Вибач, Лідо, але не вийде. – Я взяв свій піджак зі спинки крісла. – Сподіваюсь, до офісу дійдеш сама. Дякую за обід.
Я вибіг з кафе, залишивши там розгублену дівчину. Можливо, я вчинив трохи безтактно, але якби я ще трохи послухав про Віктора, в мене б закипів мозок.
Дорогі дівчата! Ніколи не заводьте нові стосунки, не відпустивши старі. Це моя вам порада.
