Сьогодні до мене на прийом прийшов молодий чоловік у дорогому костюмі. Він поправив зачіску, подивися на швейцарський годинник, а потім зміряв мене поглядом. Я – психолог, що практикує вже понад десять років. Серед моїх клієнтів поважні та заможні люди. Аби відповідати іміджу мого кола клієнтів я орендую офіс в одній з найновіших будівель міста. В мене гарний кабінет зі шкіряними меблями та дубовим столом. Але на цьому мій «пафос» закінчується, адже виглядаю я доволі просто: діловий костюм вітчизняного пошиття, туфлі навіть не шкіряні, телефон старенький та повна відсутність аксесуарів. Так, заробляю я доволі непогано й могла б дозволити собі значно більше. Але в мене інша мета – хочу, щоб єдиний син навчався в Канаді. Саме для цього я складаю гроші, адже чоловіка мого не стало кілька років тому й мені немає на кого розраховувати.
Оцінивши мій вигляд, клієнт трохи зверхньо привітався й сів навпроти мене.
Далі почалась наша розмова. Як з’ясувалось, цей молодий чоловік, якому немає навіть тридцять – успішний бізнесмен. В нього є все, що він міг побажати, але його турбує одне.
– Я одружуюсь. Через місяць. – Сказав мені молодий чоловік.
– Вітаю.
– Але в мене одна проблема: я не хочу запрошувати на весілля свою маму.
– Чому? – Я подивилась поверх окулярів.
Юнак знітився.
– Річ у тім… вона виглядає, як бабуся з села. Не хоче за собою доглядати. А ще ці хустини…
– Вас це бентежить?
– Мене – ні… Але на моєму весіллі будуть поважні люди, гості з мерії, бізнес-партнери. Бабця з села туди просто не вписується. Розумієте? А коли вона буде мене вітати при всіх… Це ж ганьба!
– Тобто ви хочете, щоб ми поговорили про ваші комплекси?
– До чого тут мої комплекси?! – Розлютився молодий бізнесмен. – Я прийшов до вас, щоб запитати поради, як вмовити мою маму погодитись піти в салон краси та одягнутись нормально. Розумієте, я все оплачу. Найкращу сукню! Косметолога! Хоча б манікюр зробила, бо руки чорні від землі… Але вона не хоче! Тоді в мене залишається один варіант: треба делікатно пояснити мамі, що на моєму весіллі їй місця немає. Як мені їй сказати це, щоб не образити?
– Як ви досягли успіху? – Запитала я.
Юнак розвів руками.
– До чого тут це? Я прийшов з іншого приводу.
– І все ж…
– Ну… – Почав він – Я навчався в найкращому виші країни.
– Ви навчались на державній формі чи на контрактній?
– На платному… Мені пів бала не вистачило…
– Зрозуміло. – Спокійно сказала я. – А хто оплатив вам навчання?
– Хто-хто… Мама, звичайно!
– А звідки в «сільської» жінки такі гроші?
– Вона багато працювала.
– Де працювала?
– Ну… на землі… Вона городину вирощувала, а потім на базарі продавала. А ще гриби… В нашій місцевості багато грибів. От вона щоранку в лісі й пропадала. А потім назбирає, висушить і на базар. Курей тримала. Яйця, домашню птицю – все їздила продавала в місто. А гроші не витрачала, скільки їй треба? От рік за роком то й назбирала мені на навчання.
– Як ви вважаєте, їй було легко?
– Ні, звичайно, – юнак почухав потилицю, – батько пішов від нас до іншої жінки й ніколи не допомагав. А крім мене була ще старенька бабуся – її теж треба було доглядати. А ще ті городи… Мамі тяжко було…
– Не настільки тяжко…
– Що? – Не второпав бізнесмен.
– Не настільки тяжко було вашій матері роками колупатись в землі, щоб дати вам шанс вибитись в люди, як зараз вам тяжко пережити сором від того, що на вашому весіллі буде ваша справжня мама. Не та, яку зроблять з неї стилісти. Не та, яка буде «вписуватись» у ваш інтер’єр, а та мама, яка дала вам життя й зробила все для того, аби ви були там, де є зараз.
Юнак сидів й плакав. Він зрозумів усе сам.
– Сьогодні надішлю матері запрошення… – Сказав він, виходячи з кабінету, а потім додав: – Або краще з’їжджу сам. Дякую.
Я зачинила двері кабінету, по дорозі кутаючись у старе пальто. По дорозі додому куплю чогось смачненького синові. Сподіваюсь, що у нас з ним все буде інакше…
