Так, ми розуміємо, це вибір нашої доньки, з яким ми повинні рахуватись. Але він абсолютно не вписується в наше уявлення про те, яким повинен бути наш майбутній зять. Богдан – хороший хлопець, спокійний, неконфліктний. Але він ніяк не пасує нашій доньці. Вона в нас красуня та розумниця – журналістом працює. Постійно вся в справах. А Богдан – автомеханік. Так, вони зараз непогано заробляють, але це не про це мова. З ним же навіть поговорити нема про що! Ще й руки постійно чорні. Ну куди його запрошувати на світські заходи, куди часто ходить наша родина. Так, нехай донька його для таких випадків приодягне та причеше – може зійти на інтелігента, але варто йому тільки відкрити рота і його селянське походження дає про себе знати. Мені перед подругами соромно, коли вони запитують, ким працює мій майбутній зять.
А ще донька хороша! Нещодавно в соціальній мережі поширила світлину, де вона разом з Богданом у його батьків в селі на фоні килима на стіні. Й підписала «Дорога родина». Мене потім всі подруги, які своїх доньок видали заміж за бізнесменів та дипломатів ще довго висміювали, що, мовляв, моя Ліза не змогла собі достойного чоловіка знайти й замість Дубай буде їздити до свекрів картоплю копати. А мені це чути образливо, адже я знаю, які хлопці до моєї доньки залицялись – багаті та успішні. А вона. Бачте, вибрала того Богдана з села, який і двох слів зв’язати не може. Ну за що нам з чоловіком така кара – постійно соромитись зятя?!
А свати наші – це взагалі окрема історія. Почали ми весілля планувати. Одразу домовились, що ми самі все оплатимо, а з них вимагаємо тільки пристойно виглядати та трохи менше говорити. Але їм, бачте, такий варіант не підходить.
– Давайте ми теж складемось на весілля, – запропонувала моя майбутня сваха, – але й запросимо свою родину. У Богдана стільки родичів в селі, які б хотіли на його весіллі побувати.
– Але чи розумієте ви, наскільки це дорого? – Спробувала я виправити ситуацію. – Ми ж замовили один з найкращих ресторанів міста.
– То нащо такий дорогий ресторан? – Здивувався батько Богдана. – От біля вокзалу є кафе «Зустріч», там і смачно готують, і ціни нормальні. Ще й ви грошей зекономите, а от навіщо вам так витрачатись?
Ми з чоловіком переглянулись. А й справді навіщо? Може тому, що ми маємо фінансову можливість організувати єдиній доньці пишне весілля? Може тому, що на нього вже запрошені найшанованіші люди міста? Може тому, що ми хочемо, щоб Лізі було що згадати про своє весілля? Але хіба цим простодушним людям це зрозуміти? Навряд…
– Давайте тоді два весілля зіграємо, – запропонували ми з чоловіком, – на одному будуть наші гості, за яких ми й заплатимо, а на іншому – ваші. Й робіть тоді весілля, хоч в кафе «Зустріч», хоч «Проводи» – ми пхатися не будемо.
Але сватам і такий варіант не підходить. Хочуть, аби родина познайомилась між собою. Ну як їм пояснити, що для всіх краще, аби наші родини між собою не знайомились?
Ми з чоловіком намагались навіть з донькою поговорити, щоб через майбутнього чоловіка вплинула на його батьків. Але Ліза підтримує їх! Каже, що ми одна родина тепер й маємо все робити разом. Ну це вже ні в які ворота!
Що нам робити? Може хтось підкаже?
