Коли бабуся дізналася, що онук хоче вигнати її з квартири, вона продала її без жалю.
Навіщо брати іпотеку, якщо можна дочекатися, поки бабуся помре, і отримати її житло? Саме так міркував двоюрідний брат мого чоловіка, Тарас. У нього дружина Оксана і троє дітей, і вся їхня родина живе в очікуванні спадщини. Вони не хочуть зв’язуватися з кредитами, віддаючи перевагу мріям про той день, коли бабусина квартира дістанеться їм. Поки вони живуть у матері Оксани в тісній двокімнатній квартирі у Херсоні, на березі Дніпра, і, судячи з усього, це життя їх сильно обтяжує. Тарас і Оксана дедалі частіше шепочуться про те, як би швидше «вирішити питання» з бабусею.
А бабуся, Ганна Степанівна — справжня перлина. У свої сімдесят п’ять вона сповнена енергії, живе яскраво і не скаржиться на здоров’я. Її будинок у центрі Херсона завжди відчинений для друзів, вона освоїла смартфон, ходить на виставки, відвідує театри, а іноді навіть дозволяє собі легкий флірт на танцях для пенсіонерів. Вона ніби випромінює світло, і її життя — приклад того, як можна насолоджуватися кожним днем. Але для Тараса й Оксани це не привід для гордості, а причина для роздратування. Вони втомилися чекати.
І ось їхнє терпіння урвалося. Вони вирішили, що Ганна Степанівна має переписати квартиру на Тараса, а сама переїхати до будинку для літніх. Вони навіть не приховували своїх намірів, заявляючи, що «бабусі там буде краще». Але Ганна Степанівна не з тих, хто здається. Вона різко відмовила, і це розпалило справжній вогонь. Тарас прийшов у лють, кричав, що вона «егоїстка» і «зобов’язана думати про онуків». Оксана підливала олії в полум’я, натякаючи, що бабуся «занадто зажилася».
Ми з чоловіком, дізнавшись про це, були в шоці. Ганна Степанівна завжди мріяла про подорож до Італії — побачити Колізей, вдихнути аромат кави, пройтися вузькими вуличками Риму. Ми запропонували їй переїхати до нас, здати її квартиру в оренду і копити на мрію. Вона погодилася, і незабаром її простора трикімнатна квартира в центрі міста почала приносити дохід. Тарас і Оксана, дізнавшись про це, влаштували грандіозний скандал. Вони вважали, що квартира за правом їхня, і вимагали, щоб бабуся пустила їх туди жити. Вони навіть звинуватили мого чоловіка, Івана, у тому, що він «вплинув» на бабусю заради спадщини. Тарас дійшов до того, що вимагав віддати йому гроші з оренди, називаючи їх «своєю законною часткою». Ми відповіли, що цього не буде, і точка.
Оксана почала навідуватися до нас майже щодня. То одна, то з дітьми, то з якимись безглуздими подарунками. Вона розпитувала, як справи у бабусі, але ми бачили її справжній мотив — вона з Тарасом досі сподівалися, що Ганна Степанівна скоро «піде» і залишить їм спадщину. Їхня жадібність і безсоромність вражали.
Тим часом Ганна Степанівна накопичила достатньо грошей і вирушила до Італії. Повернулася вона сяюча, з валізою історій і фотографій. Ми запропонували їй не зупинятися: продати квартиру й продовжити мандри, а на старість жити з нами в мирі й затишку. Вона задумалася й вирішилася. Її велика квартира пішла за гарну ціну, а на виручені кошти вона купила маленьку затишну студію на околиці Херсона. Решту коштів вона вклала в нові пригоди.
Ганна Степанівна об’їздила Грецію, Польщу та Німеччину. У Німеччині, на екскурсії біля Бранденбурзьких воріт, вона познайомилася з французом на ім’я П’єр. Їхній роман був як з кіно: у сімдесят п’ять років вона вийшла за нього заміж! Ми з Іваном прилетіли на весілля до Франції, і це було неймовірно — бачити, як вона сяє у білій сукні, оточена квітами й усмішками.
