На кухні пахло варениками, коли розчинились вхідні двері — додому повернулися дочки Оксани. Вони гостювали у бабусі й мали б бути щасливими. Але замість радості на їхніх обличчях була образа.
— Мамо, бабуся нас не любить! — у голос сказали Соломія та Мар’яна.
Оксана вийшла у коридор, витираючи руки об рушник.
— Чому ви так вирішили?
Дівчатка переглянулися, і одна з них обережно почала розповідати. Бабуся дозволяла Тарасу та Дарі — дітям тітки — бігати, стрибати й їсти все, що заманеться. А їм із сестрою — ні галасу, ні цукерок, ні шоколадок. Їх ще й до автобуса проводжала, а їм просто зачинила двері.
Оксана завмерла. Вона знала, що її свекруха, Ганна Іванівна, була не найласкавішою жінкою, але не думала, що справа дійшла так далеко.
Стосунки з нею завжди були нейтральними: не близькі, але й не ворожі. Все змінилося, коли у сестри чоловіка, Наталі, народилися діти. Тоді бабуся просто відлюбилася. Годинами розповідала всім, які вони розумнички, як схожі на матір.
Коли в Оксани з чоловіком, Богданом, народилися близнята, Ганна Іванівна лише знизала плечима:
— Одразу двоє? Ну ви й даєте… Я з двома не впораюся.
— І не просимо, — відрізав Богдан.
— Ось би краще Наталі допомогти… У неї ж погодки, таки…
— А в нас що, не діти? — не втрималася Оксана.
— У брата — обов’язок сестрі допомагати, — кинула свекруха з холодком у голосі.
Так Оксана зрозумла, що підтримки чекати не варто. Добре ще, що її мама була поруч, їздила через все місто, допомагала, як могла.
Ганна Іванівна ж продовжувала захоплюватися Тарасом і Дарою, за кожного навіть незначного приводу підкреслюючи: «Оце ж у мене онуки від дочки!»
А про дітей сина… Якщо і питали — лише махала рукою: «Помаленьку…»
З часом це помітили навіть знайомі. Коли одного разу Ганна Іванівна в розпачі сказала: «А хто знає, чи мої це онучки, хоч і на сина записані…» — ці слова передали Богдану. Він був у скаженстві. Приїхав до матері, вимагаючи пояснень. Та виправдовувалася, але ненадовго.
Раз за разом, приїжджаючи до неї, Оксана з чоловіком їхали додому з важким каменем на серці. Постійні докори: дівчатка галасують, солодке їдять без дозволу, бабусі погано — тиск. І одразу ж — порівняння з «ідеальними» онуками.
Коли Тарас і Дару вирушали додому, бабуся проводжала їх особисто, дарувала подарунки, а Соломію й Мар’яну відправила через пустир, де блукали собаки. Шестирічних. Самотньо. Без попередження. Це стало останньою краплею.
Богдан подзвонив матері.
— Мамо, тобі погано?
— Звідки ти взяв?
— Тоді навіщо ти відправила дітей самих? Там же пустир, собаки!
— Треба вчити самостійності з дитинства.
— Їм по шість років! Ти ж дітей Наталі самих не відпускаєш!
— А ти що, звинувачувати мене взявся?! Це все твоя жінка…
І кинула слухавку.
Минали роки. Дівчатка підросли, вже в шостому класі. Ганна Іванівна захворіла. Згадала про «запасних» онучок. Подзвонила синові:
— Нехай Соломія й Мар’яна приїдуть, приберуться. Що це за діти такі — бабусі не допомагають.
— А ти пригадай, чому вони до тебе не їздять, — спокійно відповів Богдан. — У тебе є улюблені онуки — от до них і звертайся.
Розлючена, Ганна Іванівна набрала Оксану:
— Ти зобов’язана! Я ж їхня бабуся!
— А ви давно їх так не називали. У вас є дочка й «правильні» онуки. От на них і розраховуйте.
Дара відмовилася: «Уроків повно, бабуся». Тарас заявив: «Я не прибиральник». Ганна Іванівна залишилася сама, у тиші. Тільки тепер вона зрозуміла, що любов не можна ділити. Але було вже пізно.
