Олена поспішала до шкільного подвір’я — забрати онуку після уроків. На її обличчі сяяла усмішка, а підбої черевиків лунально цокали по бруківці, як у ті часи, коли серце ще вірило у добро й вдячність. Настрій був на диво гарним: вона нарешті купила своє житло — невеличку, але затишну однокімнатну квартирку у новобудові. Світлу, охайну, з новою кухнею та виглядом на парк — ця оселя стала для Олени символом волі та перемоги.
Довго вона йшла до цього: майже два роки жила скромно, збирала кожну гривню, продала стару хату в селі, яку колись зводила з чоловіком, — а ще трохи допомогла донька, попросивши лише пообіцяти повернути гроші. Молодятам самим треба було на життя, а Олені вистачало і половини пенсії, тим більше тепер, коли над головою був свій дах.
Біля школи її вже чекала восьмирічна Марічка — її радість, її сенс життя. Пізня дитина у доньки — народила майже у сорок. Олена не хотіла переїжджати до міста, але поступилася, щоб допомогти з онукою. Вона забирала дівчинку зі школи, гуляла, годувала, чекала, поки батьки повернуться з роботи — і йшла до себе. Квартиру формально записали на доньку — на всяк випадок, щоб не попасти на шахраїв, але в глибині душі Олена все одно вважала її своєю.
Йшли вони алеєю, тримаючись за руки, коли раптом Марічка зупинилася і подивилася бабусі в очі:
— Бабусю… мама казала, що тебе треба віддати до будинку для літніх…
Немов удар. Земля пішла з-під ніг. Олена навіть спинилася.
— Що ти сказала, серденько? — перепитала вона, голос наче застряг у горлі.
— Ну… до такого будинку, де живуть усі бабусі. Мама казала, що тобі там не буде нудно…
Олена відчула, як все всередині стислося. Спробувала посміхнутися, але губи тремтіли.
— А ти звідки це знаєш?
— Я чула, як мама з татом розмовляли на кухні. Вона сказала, що вже все узгодила з якоюсь тіткою. Тільки тебе відразу не заберуть, зачекають, поки я підросту. Але ти мамі не кажи, що я сказала… будь ласка…
— Гаразд, сонечко… не скажу, — Олена ледве відчинила двері. — А я щось погано себе почуваю, трохи полежу… а ти переодягнися, добре?
Марічка побігла до своєї кімнати, а Олена опустилася на ліжко, навіть не роздягнувшись. Перед очима пливли стіни, а в вухах все лунав голос онуки: будинок для літніх… тобі там не буде нудно… вже узгодили…
За три місяці вона зібрала речі. Без скандалів, без докорів. Просто одного дня закрила двері своєї квартири — і більше не повернулася.
Тепер Олена живе в селі — знімає маленьку хатину у старої подруги. Там і повітря інше, і люди добріші. Вона збирає на власний будинок, хоч би й скромний. Подруги та далекі родичі підтримують її — хто словом, хто ділом. Хоча знайшлися й такі, що осуджують:
— А поговорити з донькою не спромоглася? Може, дитина вигадала?
— Дитина такого не вигадала б, — твердо відповідає Олена. — Я знаю свою доньку. Жодного дзвінка, жодного листа, жодного слова — з того часу, як я виїхала. Значить, правда. І хай вона знає, що я все дізналася. Я їй не телефоную. І не буду. Я не винна.
