В кухні пахло котлетами, коли розчинились вхідні двері — додому повернулися дочки Оксани. Вони гостювали у бабусі й мали б бути щасливими. Але замість радості на їхніх обличчях була образа.
— Мамо, бабуся нас не любить! — у один голос сказали Оля й Настя.
Оксана вийшла в коридор, витираючи руки об рушник.
— Чому ви так вирішили?
Дівчинки переглянулися, й одна з них почала розповідати. Бабуся дозволяла Тарасу й Софійці — дітям тітки — бігати, стрибати й їсти все, що завгодно. А їм із сестрою — ні галасу, ні цукерок, ні шоколадок. Їхніх родичів ще й до зупинки провожала, а їм просто зачинила двері.
Оксана завмерла. Вона знала, що її свекруха, Ганна Петрівна, була не найніжнішою жінкою, але не думала, що справа зайшла так далеко.
Стосунки з нею завжди були нейтральними: не близькі, але й не ворожі. Все змінилося, коли у сестри чоловіка, Марійки, з’явилися діти. Тоді бабуся буквально осліпла від любові. Годинами розповідала всім, які вони розумниці, як схожі на матір.
Коли в Оксані з чоловіком, Андрієм, народилися близнючки, Ганна Петрівна лише знизала плечима:
— Одразу двоє? Ну ви даєте… Я з двома не впораюся.
— І не просимо, — відрізав Андрій.
— Ось би краще Марійці допомогти… У неї ж погодки, та й годі…
— А в нас що, не діти? — не втрималася Оксана.
— Брат має допомагати сестрі, — кинула свекруха із холодом у голосі.
Так Оксана зрозуміла, що підтримки чекати не варто. Добре хоча її мама була поруч, їздила через все місто, допомагала, як могла.
Ганна Петрівна ж продовжувала захоплюватися Тарасом і Софійкою, при кожній нагоді підкреслюючи: «Ось які онуки в мене від діточки!»
А про дітей сина… Якщо й питала — лише махала рукою: «Помаленьку…»
З часом це помітили навіть знайомі. Коли одного разу Ганна Петрівна у гніві сказала: «А хто знає, чи мої це онучки, хоч і на сина записані…», — ці слова передали Андрієві. Він був у люті. Приїхав до матері, вимагаючи пояснень. Та виправдовувалася, але ненадовго.
Раз за разом, приїжджаючи до неї, Оксана з чоловіком їхали з важким осадом. Постійні докори: дівчинки галасують, солодке їдять без спросу, бабусі погано — тиск. І тут же — порівняння з «ідеальними» онуками.
Коли Тарас і Софійка від’їжджали, бабуся проводжала їх особисто, дарувала подарунки, а Олю й Настю відправила через пустир, де блукали собаки. Шестирічних. Самотинь. Без попередження. Це стало останньою краплею.
Андрій подзвонив матері.
— Мамо, тобі погано?
— Звідки ти взяв?
— Тоді навіщо ти відправила дітей самих? Там же пустир, собаки!
— Треба вчити самостійності з дитинства.
— Їм по шість років! Ти дітей Марійки самих не відпускаєш!
— А ти що, звинувачувати мене вздумав?! Це все твоя жінка…
І кинула трубку.
Минали роки. Дівчатка виросли, у шостому класі вже. Ганна Петрівна захворіла. Згадала про «запасних» онучок. Подзвонила синові:
— Нехай Оля й Настя приїдуть, приберуться. Що за діти такі — бабусі не допомагають.
— А ти згадай, чому вони до тебе не їздять, — спокійно відповів Андрій. — У тебе є улюблені онуки — ось до них і звертайся.
Розлючена, Ганна Петрівна набрала Оксану:
— Ти зобов’язана! Я ж їхня бабуся!
— А ви давно їх так не називали. У вас є донька й «правильні» онуки. Ось і розраховуйте на них.
Софійка відмовилася: «Уроків повно, бабусю». Тарас заявив: «Я не прибиральник». Ганна Петрівна опинилася сама, у тиші. Тільки тепер вона зрозуміла, що любов не можна ділити. Але було вже пізно.
