Бабка з нізвідки
Сон Олесі був глибоким, мов після трьох змін на заводі, коли різкий дзвінок у двері вирвав її з обіймів мороку.
— Господи, хто там, з глузду з’їхав, та ще й так рано! — пробурчала вона, перевертаючись на другий бік. Але дзвінок не втихав. Нав’язливий, нетерплячий, ніби хтось за дверима боровся з часом.
Роздратовано накинувши халат, Олеся підійшла до дверей і глянула у вічок. За порогом стояла зморшкувата бабуся, у руках — великий пухнастий кіт, а обличчя — бліде, виснажене, ніби життя вже покинуло її.
— Хто там? — грізно кинула дівчина, зовсім не маючи наміру відчиняти. Такі бабусі у легендах ходять — і не завжди добрі. Але раптом стара ахнула, осіла і почала сповзати по стіні. Кіт вивернувся з її рук і, жалібно нявкаючи, закружляв навколо.
— Ну за що мені все це… — зітхнула Олеся і розчинила двері.
— Бабусю, вам погано? Зараз викличу швидку, не хвилюйтесь, усе буде добре, — прошепотіла вона, підхоплюючи стару. Дотягнувши до дивана, набрала номер.
Кіт, наче розумний, сів поруч і пильно стежив за діями Олесі.
— Як вас звати, бабусю?
— Ганна Семенівна… документи мої он там… — прохрипіла стара і показала рукою на рюкзак.
Олеся дістала папери, і коли хотіла запитати ще, бабуся тихо прошепотіла:
— Тільки, доню, до лікарні я не поїду… Онук мене чекає. Я йому гроші маю віднести, а то нас із котиком зовсім із хати виженуть…
— Ось приїде лікар, він і вирішить, чи можна вам кудись іти у такому стані. За кота не переймайтесь, я його годуватиму. А чому це ви онукові гроші несете, а не він вам?
— Не питай, доню. Це не твоя справа… — із сумом відвела погляд бабуся.
У цю мить знову подзвонили. Прибули фельдшер і лікар. Оглянувши стару, вони винесли вердикт: терміново до п’ятої міської лікарні.
— Нікуди я не поїду! — вперто стояла на своєму Ганна Семенівна.
— Їдьте, бабусю. Я вас відвідаю, чесне слово. А з котом у нас усе буде чудово — ми з ним поладнаємо.
Наступного ранку Олеся прокинулася раніше звичайного. У голові крутилася одна думка: чому, ну чому її завжди затягує в чиїсь життєві драми? Але серце підказувало — не дарма. У Ганні Семенівні було щось рідне.
Своїх батьків Олеся майже не пам’ятала — вони загинули, коли їй було 13. Палена горілка. З того часу життя пішло під укіс. Дитбудинок. І лише одна сусідка — старенька Марія Іллівна — робила її дитинство хоча б трохи світлішим. Але й та померла, коли Олесі виповнилося 16. З тих пір — сама, нікому не потрібна.
Зараз Олесі 23. Вона самостійна, розумна, не боїться труднощів. Учора, переглядаючи документи бабусі, помітила адресу. І сьогодні вирушила туди.
Будинок на вулиці Героїв Майдану був звичайним. Біля під’їзду сиділи дві бабулі. Олеся завела розмову — і за десять хвилин знала всю біографію Ганни Семенівни.
Багато років тому вона залишилася сама з онуком, батьки хлопця загинули в аварії. Жінка виростила його як могла. Але той, ледь підріс, зв’язався з поганою компанією. Тепер виганяє бабусю, вимагає гроші, погрожує вбити кота, якщо та не принесе. Квартиру від батьків здає, сам живе в теплі — у дівчини. Міліція? Та де там — родинні справи, самі розбирайтесь.
Олеся кипіла від лютості. Піднялася сходами, подзвонила. Відчинив заспаний, смердючий перегаром парубок.
— Ах ти, мДвері захлопнулися, але Олеся вже знала — цей день назавжди змінить її життя.
