Олена з пакетом продуктів поволі піднімалася сходами на третій поверх, рахуючи східці. Так само вони рахували з сином, коли йшли з дитсадка. Ярослав старанно повторював за нею, а через кілька місяців уже вправно лічив сам. «Як швидко він виріс. Господи, тільки б повернувся, тільки б був живий…» — у тисячний раз прошепотіла вона, немов молитву.
Вгорі грюкнули двері, на сходах залунали поспішні кроки. Олена зупинилася на майданчику між другим і третім поверхами, відійшла до стіни.
— Вітаю, — весело привіталася сусідська чотирнадцятирічна Мар’яна.
— Мар’яно, стій! Шапку забула! — гукнула їй згори мати.
Дівчинка неохоче повернулася.
— Та тепло ж. Набридла з цією шапкою, — пробурчала вона.
Мати збігла вниз, сунула доньці в’язану шапку.
— Ввечері холодно буде. Не затримуйся, чуєш? Щоб після танців одразу додому.
— Гаразд. — Дівчина взяла шапку і побігла вниз.
— Не «гаразд», а вдягни її, — гукнула їй услід мати.
— Вітаю, Оленко. З роботи? Оце ж вітрогонка, все намагається вискочити без шапки, а потім носом хлюпає, — поскаржилася сусідка.
Вони разом піднімалися сходами. Олена знову почала рахувати східці, але сусідка перебила її.
— Як син? Дзвонить?
— Ні, — зітхнула Олена.
— Так воно й буває: ростиш дітей, ростиш, а потім виростуть і підуть, а ми сидимо, турбуємося, чекаємо. Що нам лишається? За сина страшно, а за доньку ще страшніше. Побіжить кудись, а ти думай, де вона і з ким? А в неї тільки танці на думці.
Олена зупинилася біля своєї квартири. Поки діставала з кишені пальто ключі, сусідка зникла за своїми дверима. Олена увійшла в передпокій і звичним рухом глянула на вішалку. Щодня з замиранням серця сподівалася, що Ярослав повернеться. На вішалці висіла лише її демісезонна куртка.
Вона поставила пакет на полицю для взуття й почала роздягатися. Колись Ярослав біг їй назустріч, одразу викладаючи новини.
— Зачекай, дай роздягнутися, — втомлено благала вона його. — Не чіпай пакет, важкий.
Потім він підріс, і вона вже сама кликала його, коли поверталася з роботи, просила віднести пакет на кухню, заодно питаючи, як справи в школі.
— Все добре, — відмахувався він, відносив пакет і миттВона дивилась, як вони йшли разом по двору — її син і той, кого колись так довго чекала, — і знала, що тепер все буде по-іншому.
