Миколо Степанович втратив дружину всього півроку тому. Разом із нею пішла й остання опора в його житті. Він і далі ходив на роботу — не через потребу, а щоб відчувати хоча б якийсь сенс. Робота була його рятувальним кругом, точкою опори. У звичній рутині днів він знаходив заспокоєння, хоч і тимчасове. Увечері все частіше бродив вулицями — просто так, не маючи бажання повертатися до пустої, холодної хати. Дім без дружини перетворився на глуху коробку, де луна його кроків лунала страшніше за тишу.
Діти — дочка й син — відвідували його рідко. Все рідше. А потім майже зовсім перестали. Здавалося, разом із матір’ю зникло й те, що хоч якось тримало родину разом. Миколо Степанович боявся самотності, але ще більше — того, що став для власних дітей лише непотрібним дідусем.
Він все частіше ловив себе на тому, що в натовпі шукав знайомі риси облич. Вдивлявся у обличчя, сподіваючись, що хтось зупиниться, привітається, обійме. Але люди проходили повз. І серце боліло все сильніше — якщо не від хвороби, то від порожнечі.
А потім прийшла вона — Оксана, його донька. Прийшла не з турботою, не з теплом, а з холодним розрахунком у очах. Її візити завжди були короткими, сухими, і кожен раз зводилися до однієї й тієї ж розмови — про квартиру. Цього разу вона не стала тягнути.
— Тату, ну скільки можна? Ти живеш у трикімнатній хатети сам! Це ж безглуздя. Продай, купи собі однокімнатну. А гроші віддай мені — у нас іпотека, діткам потрібна кімната.
Він мовчав. Руки тремтіли. Слова застрягли в горлі.
— Оксанко, ти ж розумієш, що це наш з мамою дім. Я не можу просто так взяти й… — він не добрав.
Донька різко підвелася.
— Ти своє вже прожив, тату. Подумай хоча б раз про нас, — у її голосі тремтіло роздратування.
— А ти подумай, коли знову приїдеш? — тихо, майже шепотом запитав він.
Вона вже була біля дверей. Обернулася й кинула:
— Після твого відходу.
Двері грюкнули. Гулкий звук рознісся по квартирі, ніби постріл. Миколо Степанович довго сидів у тиші, не маючи сил зрушитися з місця. А потім, зібравшись з духом, набрав номер сина.
— Віталіку, поговори зі мною. Вона приходила… знову про квартиру… Я не хочу її продавати, — голос його тремтів.
На тому кінці проводу почувся зітхання.
— Тату, ну а чого ти хочеш? Ти сам, квартира велика. Якщо чесно, я теж не відмА коли він повернувся, квартира вже була продана, а діти виносили останні речі.
