29 квітня. День, який змінив багато чого.
– Знову цілий день у серіалах просиділа! – гукнув Дмитро, вриваючись у хату та кидаючи ключі на полицю.
Я, Оксана, щойно прилягла на диван і ввімкнула улюблену мелодраму, щоб хоч на хвилину відпочити. Цілий день метушилася, як бджола: прибирала, прала, прасувала, гралася з донькою. До вечора ноги гули, а сили ледь вистачало дихати. Любов та турботу бачила лише на екрані. А від чоловіка доброго слова не чула ще з часів медового місяця. Він постійно докоря́в мені, ніби я винна у всіх його бідах.
– Я цілий день на роботі, щоб сім’ю прогодувати, а ти сидиш у мене на шиї та в цю коробку витріщаєшся! – не вгавав він. – Мама казала, що ти ледарка, а я, дурень, не послухав. Думав, із сім’єю життя стане легшим.
Його слова були кривдою, але я лише знизувала плечима. Хіба ж він не бачить блискучих підлог, складених речей у шафі чи повного холодильника? Але Дмитро мов навмисне цього не помічав.
– Чого мовчиш? Слов не знайшла? Хоча б вечерю розігріла! – хвилював він. – Лише серіали в голові! Моя мати вже давно б у хаті поралася, а ти зі свекрухою жити не захотіла!
– То й жив би зі своєю мамою! – відчепилася я, додаючи гучності телевізору. – Не вмієш із дружиною спілкуватися – сам собі вечерю грій!
Не хотілося сваритися – у кімнаті спала наша Соломійка. Але Дмитро, кинувши на мене сердитий погляд, гордо пішов геть.
– Я тобі це пригадаю! – кинув він у двері.
Півсерії промайнуло, а я навіть не зрозуміла, про що воно. Серце билося від образу. Як так вийшло? Колись Дмитро так гарно залицявся, умовляв вийти за нього, а тепер став цим прискіпливим егоїстом. Його слова – «дурна», «ледарка» – боліли, як ножі.
Насправді я була зразковою господинею. Соломійка часто хворіла, тому я вирішила не віддавати її до садочка до трьох років. Після декрету планувала вийти на роботу, щоб ніхто не смів казати, що я «сиджу на шиї». Але як достукатися до чоловіка? Як змусити його цінувати мою працю, поважати мене як дружину й матір?
Задумалася. Сімейне життя, про яке мріяла, виявилося зовсім не таким. Хотілося тепла, підтримки, а не вічних докорів. Учора Дмитро зустрів нас із донькою на вулиці після лікарні. Жодної посмішки, ні слова – пройшов повільно, наче ми чужі. Розлучатися поки не хотіла: куди йти з дитиною? Батьки далеко. Але й терпіти далі було неможливо.
Вирішила подзвонити Марійці. Подруга розлучилася два роки тому і тепер жила вільно, ні від кого не залежачи. «Ось би й мені так», – подумала я, витираючи сльозу. Відійшовши до вікна, щоб Дмитро не почув, набрала номер.
– Маріє, привіт! – голос тремтів. – Мені потрібна твоя допомога.
– Знову чоловік допек? – одразу зрозуміла вона.
– Ти все розумієш, а вдома мене ніхто не бачить, – зітхнула я. – Цілий день прибираю, готую, і з Соломійкою – і все не так. Підлога блищить, їжа готова, донька чистюща. Що йому ще треба? Бурчить, що я нічого не роблю. Хіба він сліпий?
– Він просто хоче, щоб ти жила лише для нього, – сказала Марійка. – Ти ж не залізна, все робиш, втомлюєшся. Нехай після роботи допомагає – з донькою погуляє, посуд помиє.
– Що ти! – гірко усміхнулася я. – Він вважає, що домашні справи – це не по його статусу. Я й сама впораюся, але хоч би раз помітив, як у нас затишно, як я стараюся. Їсть вечерю – і жодного «дякую». Усе свою матір хвалить, а вона готує так, що й з’їсти неможливо!
– Поясни йому, розкажи, що робиш за день, – порадила Марійка.
– Пробувала тисячу разів – не чує. Йому подобається мене ображати, виводити з себе. Що робити, Маріє?
– Знаєш що? – підказала вона. – Йому треба дати зрозуміти, як без тебе важко. Не слуга ти йому, а дружина! У мене є ідея, слухай!
Я вислухала й засміялася:
– Думаєш, спрацює?
– Так точно! – запевнила Марійка. – Дій!
Наступного дня, лише Дмитро пішов на роботу, я взялася до справи. Розкидала речі по підлозі, засунула в пральку чисті сорочки чоловіка, розкидала іграшки Соломійки по всій хаті, а на стіл виставила брудний посуд. Донька дивилася на мене здивовано. Я посміхнулася:
– Підемо, серденько, до тітки Марійки! Дивитимемося мультики!
Весь день ми провели з нею у торговому центрі: кіно, морозиво, сміх. Соломійка була щаслива, а я вперше за довгий час відчула себе вільною. Повернулися вже в темряві. Дмитро зустрів нас на порозі, злий:
– Де ти була? Що за безлад у хаті? Я здурів, думав, щось трапилося!
– А що такого? – невинно спитала я. – Ми з Марійкою возили Соломійку по центру – їй треба розвиватися. Що не так?
– Подивися на хату! – вибухнув– Я сьогодні нічого не робила, – знизала плечима я, – отже, тепер твій черга прибирати, а я піду відпочину, бо саме так ти мене вчив.
