Шляхетний зрадник — ілюзія кохання
Ми зустрілися в той час, коли кожне кохання видається доленосним. Славко був невпорядкованим, худим хлопцем із гітарою за плечима та зім’ятим зошитом у руках, де нерівними літерами були виведені його вірші. Він чекав мене біля під’їзду після школи, вдаючи, що опинився там випадково, і завжди посміхався по-дитячому щиро.
— Оленко, послухай нову пісню, — шепотів він, перебираючи струни.
Я слухала. Хоч голос його був фальшивим, а вірші — приторними до болю. Але в його очах горіло таке ніжне почуття, що я не могла відмовити.
Після школи нас розкидало: я вступила до педуніверситету у Львові, він — до політеху у Києві. Але Славко продовжував писати. Іногда дзвонив на вахту у гуртожиток, іноді надсилав зім’яті листівки з підписами на кшталт: «Без тебе все сіре, моя русява». Він їздив до мене на пересідних, витрачав останні гроші, щоб побути разом хоч одну ніч.
Пам’ятаю, як одного разу я заслабла з температурою, а він опинився під вікнами з термосом і таблетками о третій ночі. Шепотів крізь шибку: «Я ж казав, без мене тобі не впоратися». А я стояла в ковдрі й плакала від щастя.
Після університету Славко зробив мені пропозицію — просто, без перснів і квітів, на тій самій лавці в парку, де ми вперше поцілувалися:
— Виходи за мене, Оленко, — сказав він, а очі в нього були такі самі, як у сімнадцять.
— Тільки якщо пообіцяєш ніколи не стати нудним чоловіком у костюмі, — засміялася я.
— Клянусь під Божим судом!
Ми збиралися поїхати до Одеси, але Славкова мати тяжко захворіла. Залишилися в рідному Вінницькому районі. Він пішов працювати в магазин побутової техніки, я — до сільської школи. Все було тимчасовим. Як ми думали. Але тимчасове виявилося вічним.
Ми знімали занедбану однушку, пили дешеву каву, розважалися «вечорами танців» на старому килимі під музику з магнітофону. Коли Славка вперше преміювали, він повів мене до ресторану, де рахунок за десерт перевищував його тижневу зарплатню. «Зате гарно», — сказав він, цілуючи мої пальці.
Потім пішла з життя свекруха. Нам дісталася простора квартира, і ми вирішили завести дитину. Славко мріяв про русяву доньку, таку, як я. Але народився син. Він прожив усього 32 дні.
І після цього все пішло шкереберть.
Ми не вміли разом переживати біль. Звикли жити легко, з жартами, з втечею від проблем. А горе загнало нас у різні кути. Він пішов у роботу, я — у депресію. Коли змогла піднятися, пішла зі школи — не могла дивитися на чужих дітей.
Через пару років Славка підвищили, але йому й цього стало замало. Звільнився, вирішив відкрити свою справу. Сказав: «Я знаю ринок, є зв’язки, знайшов вільну нішу». Він не помилився. Через рік у нас була машина, гардероб на сезон, відпустка за кордоном. Я не вірила, що це моє життя.
Але разом із грошима пішла близькість. Ми майже не розмовляли. Я намагалася — готувала його улюблене, запрошувала в театр, планувала сімейні зустрічі. Він лише відмахувався: «Потім». А потім не наставало.
Мати все частіше казала: «Оленко, без дитини сім’я неповна. Ризикуй, не чекай, потім буде пізно». Я хотіла. Я була готова. Але Славко відводив очі. На мої спроби завести розмову він говорив коротке «ні» і замикався в собі.
— Пройшло шість років, — сказала я одного разу, — може, вже час?
Він різко відставив виделку:
— Годі.
Я зніяковіла:
— Чому? Ми ж сім’я…
— Ні, Оленко. Не треба.
Він пішов із-за столу. А я лишилася в тій розкішній кухні, з дорогою посудою і відчуттям порожнечі.
Тоді з’явився Орест. Його Славко привів сам — як партнера. Статний, ввічливий, з добрими манерами. Запрошував на виставки, знав імена художників, слухав. Одного разу, навіть не дивлячись, подав мені каталог по Малевичу.
— Славко сказав, ви обожнюєте Малевича.
— Він переплутав, — усміхнулася я. — Я люблю Архипенка.
Орест посміхнувся:
— Тоді обговоримо Архипенка. За кавою?
Я не відреагувала. Але Орест не здавався. Квитки в театр, квіти, розмови. Я вирішила поговорити зі Славком:
— Слухай, Орест запрошує мене на виставку. Він поводиться як…
— Іди, — перебив він. — Тобі ж нудно.
— Ти чуєш, що говориш?
— Він хороший чоловік, Оленко. І ти йому подобаєшся.
Я остолбеніла. Він дивився на мене без краплі болю. Спокійно. Наче готував цей момент.
— У тебе є хтось, так?
— Так. Але я не хочу, щоб ти страждала. Я просто хотів, щоб ти не лишилася сама.
Я засміялася. Гірко. Майже боляче:
— Отже, ти підштовхував мене до нього, щоб потім самому не почуватися зрадником?
Він мовчавЯ вийшла на мороз, і тільки вітер обіймав мене тепер, як колись він, коли ще вмів любити.
