Ось історія, адаптована до української культури:
Будинок, де не можна ходити в штанах
Ярослав Іванович вперше за довгий час йшов у гості. Він прямував до жінки, яка все частіше з’являлася в його думках — Соломія. А ще не так давно він клявся собі: жодних стосунків, жодної нової родини. Він уже проходив через це. Проходив — і виживав з болем.
Колишня дружина пішла раптово. Сказала, що ніколи не кохала, а дитина — випадковість. Пішла, забравши сина. Ярослав не міг пробачити. Не міг забути, як коливав малого вночі, як пеленав, як вперше почув «тато». А потім — тиша. Суд, заборони, відстань. Одного разу він приїхав у інше місто, побачив сина на порозі, і той сказав: «Тату, я з тобою». Але його відштовхнули. Хлопця затягли в квартиру, двері замкнули, і він ледь встиг почути крик: «Я хочу до тата!» — та плач. Тоді Ярослав зламався. І вирішив: більше ніяких прив’язаностей. Тільки робота. Тільки самотність.
Але Соломія була особливою. Непомітно прокралася в його життя. Повільно, без нападу. Просто була. Вони зустрічалися випадково, говорили стисло, але потім він почав чекати її поглядів. А потім і сам став шукати її — біля крамниці, біля офісу. Не наполегливо. Просто бути поруч. Він дізнався: вдова, синові майже чотири, живе з мамою. І не підпускає до себе чоловіків. Але одного разу вона запросила його в гості. «Познайомишся з Дениском», — сказала вона. Голос у неї тремтів.
Він приніс іграшку — великий конструктор. Надів найкращий костюм. Серце билося, як у юнака. Натиснув дзвінок.
— Хто там? — почувся дитячий голос.
— Ярослав Іванович.
— А, зрозумів. Заходьте. Мама скоро прийде. Бабуся спить, у неї голова болить. Тільки заходьте… знімайте штани!
— Що? — здивувався Ярослав.
— Ну ви ж з вулиці. Мама каже, у вуличних штанах бактерії. Ми можемо захворіти. Треба знімати одразу. У нас вдома чисто!
Хлопчик був дуже серйозний. Біла сорочка, метелик, прямий погляд.
— Ем… Можна я не буду? У мене чисті.
— Ну… тоді вдягайте ось ці капці. Вони ваші. Мама купила. Щоб ви не занесли бруд. Я Дениско. А ви Ярослав?
— Так. Приємно познайомитися.
— У нас тут суворий порядок. Я в черевиках не ходжу. Тільки якщо вздовж стіни та стрибком через килим.
— А мама сувора?
— Дуже. Але добра. Особливо якщо ви будете гарним. Тоді й капці можна не вдягати.
Ярослав засміявся. А Дениско взяв його за руку і сказав:
— А ви назавжди?
— Хочу. Якщо ти не проти.
— Я тільки за. Мама буде щаслива. А бабуся… бабуся прокинеться і одразу все зрозуміє.
— Чому?
— У неї нюх. І серце. Вона завжди відчуває, коли людина хороша.
Вони сіли збирати конструктор. Сміялися, сперечалися. Хлопчик прив’язувався, а Ярослав — вже не міг відірвати від нього очей. І раптом почув, як ззаду відчинилися двері.
— Мам, він залишився в штанах! — закричав Дениско.
Соломія засміялася. А потім — підійшла, погладила Ярослава по плечу і прошепотіла:
— Якщо ти готовий — залишайся. Але попереджаю: правила у нас дивні.
Ярослав усміхнувся:
— Заради вас — прийму будь-які правила. Хоч у трусах по килиму. Головне — щоб ви були поруч.
Дениско затих і прошепотів:
— Тату…
Ярослав обернувся. Хлопчик відвів очі.
— Я можу так тебе кликати?
Ярослав не відповів. Просто кивнув. І відчув, як у грудях щось вперше за довгий час стало світлим і теплим. Він прийшов. Не в гості. А додому.





