**Дочекайся мене**
Ярослав вийшов із вагона й глибоко вдихнув повітря. У рідному місті воно завжди особливе — ніде так не пахне, хоч і об’їздив він півсвіту. А тягнуло його саме сюди.
Йшов знайомими з дитинства вуличками, помічаючи кожну дрібничку. Ось і його двір, оточений чотирма цегляними п’ятиповерхівками — двома довгими та двома короткими. Просторий, поділений на дитячий майданчик з яскравою гіркою, пісочницею та турніками. Колись тут були гойдалки та металева «павутинка» — саме з неї Ярослав колись впав, залишивши шрам над бровою.
Другу частину двору займало футбольне поле з воротами та баскетбольним кільцем. Зимою його заливали на ковзанку. Ранок був порожній. Якби в руках був м’яч, він би одразу влучив у ворота, як колись.
Ех, добрі часи… Стьопка тепер десь у Донецьку, одружився, двоє дітей. А Лесь — знову у в’язниці. Життя розкидало їх, як вітер сухе листя.
З під’їзду вийшов чоловік із собакою, і Ярослав крикнув, щоб не зачиняв двері. Тускла лампочка ледве світила. Довелося постояти, звикаючи до напівтемряви. Скільки не вкручували яскравіші — хтось завжди ставив старі, ледве живі. Нічого не змінилось. Як тільки тут ніхто не ламав ноги на цих вузьких сходах?
Ярослав піднявся на другий поверх і зупинився біля металевих дверей. Тут колись жила Оксана. Не Оксанка, не Ксеня — Оксана. Так вона любила, щоб її називали. Його перше, відчайдушне і безвідповідне кохання.
Раніше він натискав дзвінок і біг на третій поверх, у свою квартиру, чекаючи, коли вона вийде. Здалося зробити так само, але вже не той вік, щоб метушитися сходами. Та й не личить дорослому чоловікові. До того ж, він не знав, чи вона ще тут.
Посміхнувся і пішов догори. Ось і його двері. Завжди відчиняла мама, навіть коли батько був живий. Він помер два роки тому. Ярослав тоді був у рейсі — не встиг на похорони.
Натиснув дзвінок. Замок клацнув, і двері розчинилися. Побачивши сина, мама одразу розпростерла обійми.
— Сину! — Вони обійнялися просто на порозі. Вона відійшла, щоб подивитися на нього, а потім знову пригорнула.
За життя тата вона фарбувала волосся, а тепер на проборі яскраво виблискувала срібляста смуга.
— Ти мені снився минулої ночі. Так і знала, що приїдеш. Надовго?.. Ой, чого ми у дверях стоямо? Заходь! — Мама схопила його за руку, немов боячися, що зникне.
Перші хвилини зворушення минули. Ярослав роззувся, знайшов свої тапочки на підставці — вони завжди чекали на нього. А ось батькові капці мама вже прибрала.
— Ось тобі. — Він подав їй пакет із подарунками.
— Ти для мене найкращий подарунок, — відповіла вона, але все ж заглянула у пакет. — Зараз чаю зварю. Може, поїси щось? — Заметушилась на кухні, дістаючи із шафи тарілки.
— Ой, дурна голова! Хліба забула купити… Зараз бігтиму, — раптом зупинилася й безпорадно закліпала очима. — Магазини ще закриті.
— Нічого, потім сам схожу. Сідай, — заспокоїв він.
Кухня здалася йому крихітною. Навіть каюта на кораблі більша. Як вона взагалі тут справляється?
— Як ти? — Ярослав поклав руку на мамині зморщені долоні.
— Помалу. А ти як? Так і не одружився? — В її очах замаячила журба.
— Не всі жінки готові чекати моряка півроку.
Після сніданку мама почала варити його улюблений борщ, а Ярослав пішов за хлібом. Спускаючись, знову зупинився біля дверей Оксани.
А через кілька днів все ж натиснув дзвінок. Двері відчинилися. Перед ним стояла вона. Серце в грудВін дивно посміхнувся, почуваючи, як щелепи йому міцно стиснулися, і прошепотів: “Так і знав, що ти мене дочекаєшся.”
