А ти жди його…
Роса ще не зійшла з трави, туман повільно відступав до протилежного берега ріки, а сонце вже викочувалося із-за зубчастої кромки лісу.
Іван стояв на ґанку, милуючись красою ранкового світанку й глибоко вдихаючи свіже повітря. За спиною почулися шльопання босих ніг. Жінка у нічній сорочці, накинувши на плечі хустку, підійшла й стала поруч.
— Добре ж як! — зідхнув повними грудьми Іван. — Іди в хату, застудишся, — промовив він лагідно й поправив хустку, що зісковзнула з округлого білого плеча.
Жінка притулилася до нього, обхопила його руку.
— Від’їжджати від тебе не хочеться, — сказав Іван, голос його став низьким від ніжності.
— А ти не їдь. — Голос жінки вабив, кличА він лише глянув на неї, обійняв останній раз, потім сів у машину й поїхав, і лише вітер крутив пил за колесами, ніби знущаючись з її самотності.
