**Щоденник**
Зачекав тиші отримав галас.
Оленко, я ж просив лише ми, сімєю! Іван, стоячи біля плити, обернувся до доньки, стискуючи деревяну ложку. Голос його тремтив від роздратування, але він намагався стримуватись.
Олена, сидячи за кухонним столом, гортала телефон, навіть не піднімаючи очей. Її темне волосся було зібране в недбалий пучок, а на обличчі читалося легке ірритація.
Тату, ну що ти заводиш? вона фуркнула, не відриваючись від екрану. Це твій день народження! Пятдесят років ювілей! Ну не можна ж просто чаю випити і розійтись. Я вже всіх запросила.
Кого усіх? Іван завмер, ложка в його руці здригнулась. Оленко, я просив: ти, Михайло, діти. Ну може, тітка Галя. Хто ще?
Олена нарешті підняла голову, закативши очі.
Та всі, тату! Тітка Галя з дядьком Петром, їх син з дружиною, бабуся Марія, мої подруги з чоловіками, пара сусідів. О, і ще колезі твої старі, з заводу. Вони самі напросились.
Іван відчув, як кров прилила до скронь. Він повільно поклав ложку на стіл і витер руки об фартух.
Олено, ти серйозно? Я півроку просив один день спокою! Один! А ти мені тут весілля влаштовуєш?
Тату, не драматизуй, Олена підвелась, поправляючи джинси. Люди хочуть тебе привітати. Ти що, їх виженеш? Розслабся, я все організую. Ти тільки торт спекчи, гаразд? Твій фірмовий, з кремом. А я за салатами подбаю.
Іван відкрив рота, щоб заперечити, але Олена вже вийшла з кухні, кинувши напослідок:
І не бурчи, тату. Це ж твоє свято!
Двері грюкнули, і Іван залишився сам. Він подивився на каструлю з киплячим бульйоном, на купу немитого посуду в мийці і відчув, як усе всередині стискається. Пятдесят років. Він мріяв про тихий вечір: домашня вечеря з донькою, зятем та онуками, теплий плед, старі фотографії. А замість цього юрба, галас, метушня. І, як завжди, вся робота на ньому.
—
Іван любив свій дім. Невелика двокімнатна квартира в старій хрущовці була його фортецею. Тут він вирощував Олену, тут пережив розлучення, тут навчився бути сильним. Кухня була його гордістю: світлі фіранки, деревяний стіл, полиця з порцеляновими чашками, які він збирав роками. Кожен рік на день народження він пік торт свій фірмовий, з заварним кремом та ягодами. Це була традиція, його маленький ритуал. Але цього року все пішло не так.
Олена оголосила про «грандіозний ювілей» дві тижні тому. Іван намагався її відмовити, але донька була непохитна. «Тату, ти заслужив свято! Годі ховатися!» твердила вона. Іван, як завжди, поступився. Він не вмів сперечатися з Оленою донькою, яка успадкувала його впертість, але не його терпіння. І ось тепер, за день до ювілею, він стояв біля плити, готуючи їжу для юрби, яку навіть не запрошував.
До вечора квартира перетворилася на склад. Олена притягла ящики з напоями, пакети із закусками та величезний букет квітів, який одразу зайняв півкухні. Іван, замішуючи тісто для торта, намагався не думати про те, як усе це вмістити у його маленькому домі.
Тату, ти де? гукнула Олена, вриваючись на кухню з двома подругами. О, пахне смачно! Це торт, так?
Так, буркнув Іван, не обертаючись. Тільки не чіпайте, він ще не готовий.
Подруги Олени Катерина і Наталя захихотіли, сідаючи за стіл. Катя з яскраво-червоною помадою потягнулася до миски з кремом.
Іване, можна спробувати? Обожнюю твій крем!
Краще не треба, Іван обернувся, намагаючись посміхнутися. Я ще не закінчив.
Та годі, Катя зачерпнула ложку крему та облизнула її. Боже, як смачно! Оленко, твій тато геній!
Іван стиснув губи, але промовчав. Олена, не помічаючи напруги, базікала з подругами, поки ті їли крем прямо з миски. Коли вони пішли, Іван подивився на порожню миску і відчув, як сльози печуть очі. Він глибоко вдихнув і почав готувати нову порцію.
—
Ранок дня народження розпочався з хаосу. Іван прокинувся о шостій, щоб допекти торт і приготувати салати. До девятої квартира гула: Олена метушилася з прикрасами, розвішуючи повітряні кулі, а її чоловік Михайло намагався зібрати складний стіл у вітальні.
Іване, де у тебе скатертина? гукнув Михайло, риючись у шафі.
У спальні, у комоді, відповів Іван, нарізаючи огірки. Тільки обережно, це мамина, старовинна.
Та ясно, пробурмотів Михайло, і за хвилину луА коли врешті всі розійшлися, він сів у крісло, закрив очі й зрозумів одну просту річ: іноді найкращий подарунок це нещадне «ні».
