Сталось так, що мама нас з братом майже не виховувала. Вона пішла до іншого чоловіка, коли Сергієві, моєму старшому братові, було чотирнадцять, а мені десять. Мама розлучилась з батьком і почала нове життя. Паралельно з цим мати вирішила, що нам не місце в її новому житті. Вона залишила нас на батька та бабусь. Саме завдяки їм я й навчилась всього, що необхідно знати жінці. Я навчилась готувати, доглядати за собою та одягатись.
Щоправда, в років так сімнадцять я усвідомила, що вмію ідеально запікати качку та робити найніжніше тісто для пиріжків, але от манера вдягатись в мене більше схожа на минуле століття – я завжди одягалась на ринку разом з кимось із бабусь й, відповідно, прислухалась до їхніх порад у виборі одягу. На щастя, я змогла знайти подруг, які хоч якось наблизили мене до трендів останнього десятиліття й допомогли виглядати трішки сучасніше.
У двадцять три я вийшла заміж. Павло, мій обранець, зміг пробачити мені деякі мої «бабусині» манери й зміг полюбити мою душу, за що я дуже йому вдячна. Через два роки спільного життя в нас з’явилась донечка Аліса й в це час сталось найцікавіше.
Мама, яка останніх п’ятнадцять років абсолютно не цікавилась нашим з братом життям, зараз появилась й почала активно намагатись надолужити упущене. Вона стала вдовою кілька місяців тому. Від другого шлюбу дітей в неї не було, а в третє виходити заміж було запізно, тому мати вирішила згадати про дітей й почала вдавати дбайливу матусю.
Спочатку вона прийшла до Сергія, в якого вже є дружина й двоє дітей. Але брат так і не зміг побороти в собі образу на маму, яка покинула його в дитинстві й ще під час її першого візиту виставив матір за двері.
Потім мама прийшла до мене.
«Донечко, – невимушено, ніби не було стількох років розлуки сказала мама, коли я відкрила двері, – я чула, що ти донечку народила. Дай-но мені хоч поглянути на мою онучку.»
Я навіть слова не встигла сказати, як мама вже зайшла у квартиру й почала по-господарськи оцінювати інтер’єр.
– Так, ці штори необхідно негайно зняти! – Вона вказала худорлявим пальцем на штори, подаровані бабусею на мій останній день народження. – Тобі ж не шістдесят!
– Ні, але…
Та мама не збиралась дати мені договорити. Вона зайшла далі у вітальню й театрально схопилась за серце.
– Дитино! – Вона жестом показала, ніби їй повітря бракує від побаченого. – Це ж жах!
– Що саме? – Я з нерозумінням дивилась на диван й ніяк не могла второпати що могло б викликати таку бурхливу реакцію. Все, ніби, прибрано, акуратно складено.
– Хто ж у двадцять першому століття застеляє диван покривалом?! Ще й таким старомодним! А ці фужери в серванті! Це ж суцільний несмак! Хто тебе так виховав?!
Б’юсь об заклад, що якби тут був мій брат, то він не втратив би нагоди штрикнути матері тим, що виховувати нас доводилось бабусям, поки вона, забувши про свої материнські обов’язки займалась хтозна-чим. Але я не настільки гостра на язик та смілива, як брат, тому я просто похилила голову, як в дитинстві, коли відчувала провину, й покірно слухала мамин монолог далі.
Навіть побачивши Алісу, мама не розлучилась й не взяла дівчинку на руки, аби, як будь-яка нормальна бабуся, порадіти першій зустрічі з онукою. Вона одразу звернула увагу на те, що пеленати дитину не потрібно й шапочку одягати теж.
Далі йшов спіч про те, що вона читала в одному «науковому» журналі й те, що материнство не стоїть на місці, а розвивається й не потрібно користуватись довоєнними методами виховання.
«Ну-ну, – подумала я, – от тобі-то найбільше відомо про правильне материнство!»
Але вголос я нічого не сказала. Довелось запросити маму на кухню й запропонувати перекусити. Звичайно, бабусі виховали мене так, що в будь-який день в мене повинен бути свіжозварений суп або борщ й два види гарніру. Але коли я розповіла матері, про своє меню, вона знову демонстративно закотила очі й продовжила мене навчати.
– Дитино, який ще суп з фрикадельками? Я такого їсти не буду. Не знаю, чи ти помітила, але я намагаюсь слідкувати за своєю фігурою та вживаю тільки правильну їжу. В тебе є авокадо чи мигдалеве молоко?
– Немає.
– Звичайно, немає, – мама знову закотила очі, – поглянь на себе. Ти ж скоро у двері не влізеш.
– Взагалі-то я щойно народила…
– Ну й що, – продовжила мама, – коли я народила вас з братом, то все одно тримала себе в формі…
Тут моє терпіння не витримало.
– Знаєш що, мамо, – я встала з-за столу, – мені здається, що тобі час йти. Побачимось ще через років двадцять, або сорок. У твоїх порадах я не маю потреби. До побачення!
Закривши за мамою двері я полегшено зітхнула. Що скажете – правильно зробила?
